?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry Share Flag Next Entry
Газові угоди Тимошенко – хронологія злочинів та національної зради. Третя частина
nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро
nacburo

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Газові угоди Путіна-Тимошенко: як і на кого тиснула Європа

Аби виправдати газові угоди Тимошенко та бютівські піарники активно посилаються на тиск на прем’єр-міністра України з боку європейських країн та Росії (це крім звинувачень на адресу Ющенка й Фірташа).

Загалом у політиці тиск громадської думки, опонентів, тераріуму однопартійців є звичайною річчю. У такому середовищі діє будь-який політик. І чим вищий його статус, тим більшим є цей тиск. Стати міністром, а тим більше прем’єр-міністром та президентом, не пройшовши через горнило жорсткої політичної боротьби й тиску з усіх боків, практично неможливо.

Тому посилання на тиск задля виправдання дій політика завжди виглядає непереконливо. Більш того – дискредитує його, бо позиціонує як слабака. А коли мова йде про Тимошенко, яку називають «єдиним мужиком» в українській політиці, то розмови про те, що за допомогою тиску на неї, можна було отримати невигідний їй варіант, виглядають як щось узагалі неймовірне.

Та враховуючи, що ці аргументи все ж таки лунають, спробуємо розібратися, наскільки вони пояснюють те, що відбувалося наприкінці 2008-го – на початку 2009 року.

Отже, як тиснула Європа.

Безперечно, від газового конфлікту між Україною та Росією, особливо в умовах істотного похолодання у відносинах, яке спостерігалося в першій половині січня 2009 року, європейці не були в захваті. А тому, зрозуміло, були вельми зацікавлені в його максимально швидкому припиненні. Очевидно також, що керівники центрально- та західноєвропейських країн намагались тиснути на високопосадовців України й Росії, аби примусити їх якомога швидше знайти компроміс.

Водночас в жодному виступі представників Євросоюзу та європейських держав не було навіть натяку на те, що Україна є головною винуватицею газової війни. А керівники держав постсоціалістичного табору – Польщі, Литви – відкрито звинувачували саме Росію у свідомому тиску на Україну, який має не стільки бізнесовий, скільки політичний характер.

Так, представник Єврокомісії 8 січня 2009 року заявляв: «Європейський Союз не ставатиме на позиції якоїсь зі сторін – ні української, ні російської. Ми продовжуємо вимагати відновлення поставок газу в повному обсязі негайно». Він також сказав, що відбір українською стороною газу, необхідного для забезпечення його транзиту до країн ЄС, не є підставою для того, щоб Газпром припинив обсязі постачання газу в Європу. «Аргументи Газпрому про те, що Україна відбирає якусь частину газу з транзиту і що НАК „Нафтогаз України“ має підтримувати рівень газу, не є підставою для того, щоб припиняти поставки газу Росією», – сказав представник ЄС.

У зв’язку з цим знову була заявлена позиція Європейського Союзу, згідно з якою всі сторони мають зробити все необхідне, щоб відновити поставки газу в ЄС.

«Газпром повинен постачати газ до країн ЄС. Ми сподіваємося, що він перегляне свою позицію й відновить постачання», – підкреслив він.

Більш того, якщо на офіційному рівні з боку керівників Євросоюзу та провідних європейських держав лунали заклики до обох сторін газового конфлікту й відповідальність покладалась на обидві сторони, то неофіційно – через ЗМІ – доволі чітко пояснювалося громадськості, хто є реальним винуватцем того, що громадяни європейських країн зіштовхнулися з газовою кризою.

Так, за інформацією «Файненшл Таймз Дойчланд», у своїх висновках для внутрішнього користування Єврокомісія виходить з того, що, зупинивши постачання газу, Росія порушила свої договірні зобов’язання перед європейськими країнами. Крім того, у Брюсселі мають підозру, що акція Росії, скоріш за все, є давно спланованою, адже ще в грудні делегати Газпрому приїздили до європейських столиць, «готуючи» світ до нинішньої кризи.

У британському виданні «Таймз» у статті «Холодна зброя Володимира Путіна легко може обернутися проти нього» зазначалося: «Швидше за все, Путін поставив мету не тільки покарати український уряд за те, що він сподівається привести країну в НАТО, а й показати ще раз мешканцям східних кордонів Європи (якщо там хтось уже забув про вторгнення Росії в Грузію), що їм набагато вигідніше залишатися близькими до Росії, а повертатися обличчям до Заходу, навпаки, небезпечно».

Водночас американський «Волл Стрит Джорнал» пише, що п’ять місяців тому Путін «направив російські танки в Грузію, а тепер звернув свій погляд на ще одну надокучливу демократичну сусідку – Україну». «Намагайтеся не звертати уваги на весь цей галас про плату за транзит, заборгованість і ринкові ціни. Найбільш очевидний факт конфлікту між Росією та Україною стосується поставок газу: безжалісний російський лідер користується енергетичним кийком, щоб послабити прозахідний уряд у Києві і, залякавши ЄС, примусити його до підпорядкування. Стратегічні ставки такі ж великі, як минулого літа», – пише видання. На думку журналістів, «Москва засвоїла уроки 2006 року й напередодні цієї зимової війни влаштувала пропагандистський бліцкриг». «Вона доручила лобістській фірмі з Брюсселя запевняти жителів континенту в безпеці їхніх поставок – принаймні, до вчорашнього дня – і перекладати провину на небажання українців платити „ринкову ціну“ за природний газ і платити за графіком», – пише видання.

Французький Le Monde також відзначає, що політичний контекст відіграє чималу роль у новій «газовій війні». “Москва так і не змирилася з прагненням України вступити в ЄС і ще менше – в НАТО. Путін порівняно недавно заявив, що ця країна, частина територій якої, як він вважає, Центральна Європа, а інша частина – подарована Росією, «це навіть не держава!», – пише видання.

В іншій статті «Путін розбудив нас – ми вразливі перед шантажем» «Таймз» вважає пропагандистським прийомом показове відкриття вентилів, які Газпром ніколи не повинен був закручувати. Щоб пропустити нікчемний струмінь газу, що припинився за кілька годин, Україна мала б перекрити тепло своїм громадянам. Потік газу відновиться лише тоді, коли Путін вирішить, що вже успішно повішав усіх собак на Україну. Він зробив те, чого не наважувався робити жоден радянський лідер – перетворити головну національну цінність на інструмент шантажу. На словами авторів публікації, необхідно забути про «комерційну суперечку», у що намагаються повірити в ЄС. Цей конфлікт є «холодною війною» Кремля проти мрії України належати до Заходу. На думку газети, політичним сигналом Європі, яка мерзне, є те, що заради російського газу вони мають або інвестувати з Газпромом у нові газопроводи по дну Балтійського й Чорного морів, що оминатимуть «ненадійну» Україну, або ж здати Україну Росії на «перевиховання». Іншими словами: хочете газ – руки геть від України.

Незважаючи на десятки мільйонів доларів, які Росія витрачала на піар та лобістські компанії, що мали виставити винною в газовому конфлікті саме Україну, вона програвала в боротьбі за громадську думку в європейських країнах та США.

Фактично це був змушений визнавати й сам Путін, який дорікав тоді західним ЗМІ, що ті, мовляв, не так усе розуміють і не того підтримують у газовому конфлікті. Але «не так усе розуміють і не того підтримували» також керівники європейських держав.

Так, на зустрічі з канцлером Німеччини Ангелою Меркель Володимир Путін дорікнув, що Євросоюз фактично підтримує позицію України в газовому конфлікті, ставлячи Москву та Київ на одну дошку. «Позиція Євросоюзу фактично є підтримкою України», – заявив Путін.

Те що керівники провідних західноєвропейських держав не могли сказати напряму, вони давали зрозуміти іншим чином. І це добре розуміли в Москві.

Отже, вважати тиск на Тимошенко з боку європейських країн настільки потужним, що у зв’язку з цим вона була вимушена йти на поступки Газпрому, навряд чи буде справедливим…

далі буде…


Борис Кушнірук, Українська правда



Comments Disabled:

Comments have been disabled for this post.