March 17th, 2015

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Аваков рассказал байку, откуда у его 25-ти летнего сына взялся миллион долларов на квартиру

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

 

У сына Арсена Авакова Александра есть бизнес в Италии, Литве и Украине, он владеет двумя квартирами — в Киеве и Харькове.

Об этом министр внутренних дел Украины написал в Facebook.

По словам министра, его сын Александр «достаточно взрослый (26 лет) занимается собственным бизнесом» и теми активами, которые перешли к нему после перехода Авакова-старшего на госслужбу.

«Его бизнес расположен в Италии, Литве и Украине… Александр владеет квартирой в Харькове и в Киеве. Киевская квартира куплена им 28 мая 2014 года — 233,4 м кв. жилой (375,2 м кв. общей) площади с парковочным местом — общей стоимостью 4 410 тыс. грн», — сообщил министр.

Аваков сообщил, что Александр владеет квартирой в Харькове и в Киеве. Киевская квартира куплена им 28 мая 2014 года – 233,4 м2 жилой (375,2 м2 общей площадью) с парковочным местом – общей стоимостью 4 410 тыс. грн.

Также он подчеркнул, что на госслужбе сын не служил, но в августе 2014 года пошел добровольцем в АТО.

«На госслужбе сын не служил, но в августе 2014г пошел добровольцем в Батальон специального назначения МВД «Киев-1″ формировавшийся из добровольцев», — напомнил Аваков.

Сын министра внутренних дел Александр Аваков в прошлом году купил квартиру в элитном жилом комплексе «Альпийский» по ул. Протасов Яр, 8 (на склонах Батыевой горы неподалеку от лыжного спуска). Об этом говорится на сайте проекта «Хорошая дом», сообщает sprotiv.org.

25-ти летний Александр, оказался настоящим вундеркиндом-миллионером. Мажор стал владельцем квартиры 30 мая 2014, через три месяца после назначения его отца Арсения Авакова главой МВД. Шестикомнатная квартира общей площадью 375 кв метров может стоить более $ 1 млн, поскольку квартиры в этом комплексе продают от $ 3 тыс / кв м.

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Офіцери, які брали участь в обороні Дебальцевого вимагають відставки Генштабу. Звернення

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Debalcevo-war1

 

Минулого тижня офіцери частин, які брали участь в обороні Дебальцевого на Донеччині, написали листа президенту Петрові Порошенку, повідомляє  Національне бюро розслідувань України.

Звинувачують Генеральний штаб у некомпетентності й вимагають його негайної відставки. Звернення підписали офіцери 128-ї бригади, 25-го, 40-го та 54-го батальйонів.

«Шановний Петре Олексійовичу! Звертаємося до Вас із вимогою вжити заходів щодо заміни керівництва Генштабу. Обставини битви за Дебальцеве вкотре виявили, що найнебезпечніший противник Збройних сил — власний Генеральний штаб.

За більш як 6-місячне існування Дебальцевського виступу керівництво і штаби сектора „С“ проявили тотальну некомпетентність у питаннях тактики, оперативного управління та планування. Рішення про розміщення опорних пунктів і резервів по лінії оборони приймалися на основі паперових карт. Без розвідки місцевості, не кажучи вже про розвідку позицій противника. Ні командування сектора, ні командування АТО не вживали заходів для вчасного поповнення людських ресурсів та озброєнь. Кількість ствольної артилерії у 128-й бригаді зменшилася на 70%. А чотири САУ, які прибули за програмою поповнення втрат, були тільки пофарбовані. Навіть не зняті з консервації. Вони вийшли з ладу протягом трьох діб.

Багаторазова перевага противника вела до неминучої загибелі наших підрозділів на опорних пунктах. А після втрати ключових позицій призвела б до розгрому всього угруповання Збройних сил в Дебальцевому. Тобто загибелі або полону більш як 2 тис. військово­службовців.

Командування стягнуло на свою охорону найбільш боєздатні підрозділи. При цьому в самому „вузькому“ місці між населеним пунктом Калинівка, зайнятим противником, і „порожнім“ населеним пунктом Логвинове оборону тримали чотири бійці 54-го розвідбатальйону на несправній машині. Тому противник закріпився на „дорозі життя“ без бою.

Офіцери поставили питання про організоване виведення військ з оточення незалежно від рішення „уповноважених штабів“. Було розроблено план артилерійської підготовки і супроводу відведення військ. До 2.00 18 лютого сформовані колони пішли на прорив. За підрозділами 128-ї бригади потягнулися інші підрозділи Збройних сил, Національної гвардії та міліції.

Поточний стан Генштабу спричиняє бездарні втрати особового складу і техніки, а також подальшу окупацію противником української території. Недовіра власному командуванню знижує бойовий дух і стійкість підрозділів».

12 березня 2015 року лист з’явився в інтернеті. Прес-служба Генштабу назвала його провокацією. На сайті Міноборони виклали відео й письмові звернення офіцерів. 13 березня командир 128-ї гірсько-піхотної бригади Сергій Шаптала заперечив, що підписував лист. Те саме заявив в. о. командира 40-го окремого мотопіхотного батальйону Павло Федосенко.

— Основними підписантами цього листа були командири, які керували опорними пунктами під Дебальцевим. А спростовував заступник по тилу, який виконував обов’язки комбата, — коментує  Микола Колесник. Він — куратор 40-го батальйону «Кривбас» від Дніпропетровської облдержадміністрації. — Не всі витримують тиск. Я говорив з офіцерами. Їх змушують спростовувати заяву. Але більшість свої підписи не відкликають. Думку військових ніхто не хоче чути, бо випливуть страшні речі і по Дебальцевому, і по Іловайську. Кожна проблема має своє прізвище. Хтось має відповідати за операції, де сотні загиблих, зниклих безвісти, поранених.

— Причини появи цього листа — невдоволення військових діями і Генштабу, і верховного головнокомандувача, який не може прийняти адекватного військово-політичного рішення. І цим прирікає країну на капітуляцію, — вважає експерт Григорій Перепелиця. — Лист з’явився тільки зараз, бо комбати не одразу порахували втрати. Відхід з оточення в Дебальцевому відбувався хаотично, без будь-якої організації з боку Генштабу. А президент усіх запевнив, що це була успішна операція. Виявилося, що глава держави не знав, скільки ми втратили. Перший час казав, що 100 осіб.

Генерали бояться за свої посади, тому й називають цей лист підробкою. Влада все вважає підробкою. Реформ не проводять — винна війна. Люди невдоволені — провокація Росії. Ігнорування невдоволення людей зі зброєю може призвести до того, що вони зорганізуються. І шукатимуть політичну силу, яка їх почує.

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Або Україна боротиметься за Донбас, або він стане плацдармом для російської агресії

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Donbas-Ukr1

 

Чи буде добре Україні без Донбасу? Міркування на цю тему – це дільба шкури невбитої сніжної людини. По-перше, її у нас нема, а по-друге, невідомо, чи вона взагалі існує. Хочеться нам чи ні, Донбас є частиною України не лише юридично, але і фактично. Тому, хочеться чи ні, нам доведеться жити разом.

Погляньмо на цифри. Навіть якщо винести за дужки «республіки», 2/3 території Донбасу перебувають під контролем Києва. Із 36 районів Луганської та Донецької областей терористи контролюють лише 10, із 42 міст обласного значення – лише 23, включно з облцентрами. Із 6,5 млн загальної кількості населення Донбасу близько 3 млн мешкають на українській території. До них варто додати переселенців, яких в Україні, за різними підрахунками, від 1 до 2 млн.

Отже, як мінімум половина мешканців Донбасу вже зараз є частиною українського суспільства. І сумнівно, що таких поменшає. Рашисти навряд чи зможуть суттєво розширити територію свого впливу, а затягування війни лише стимулюватиме відтік населення з окупованих територій. Тому реінтеграцію регіону не можна відкладати на майбутнє, до повного звільнення окупованих територій.

Від початку конфлікту в українських медіа мусуються ідеї, що Донбас – це баласт України, і від нього треба відмовитись. Як варіант – звільнити окуповані території, але позбавити тамтешніх мешканців частини громадянських прав. Подібні фантазії прямо потурають сепаратизму, позаяк відтворюють головний меседж кремлівської пропаганди про всезагальну підтримку «республік» у Донбасі. Тим більше, актуальні соціологічні дослідження дають відмінну картину.

Для початку варто зробити невеликий відступ в теорію та історію. Взагалі, сепаратизм є політичним наслідком браку громадянської солідарності. Впродовж останніх 10 років із суспільною солідарністю в Україні поводилися вкрай необережно: політична еліта інструменталізувала регіональні відмінності для політичної боротьби. Тією чи іншою мірою з цим гралися усі, але найбільше – партія регіонів та її сателіти.

Після поразки 2004 року регіонали зробили ставку на сепаратизм. У своїх виборців вони стали плекати відчуття інакшості та загрози з боку України в особі «бандерівців». Якщо за часів Януковича ідеологію «русского міра» сповідував навіть міністр освіти Табачник, можна лише уявити, якою була інформаційна політика у Донбасі. Американський журналіст мало не став «ватніком» через тиждень перегляду російського ТБ. А у Донбасі його дивилися 20 років. Тому війна лише матеріалізувала фобії місцевого населення.

У підсумку ми отримали кілька мільйонів громадян з сумнівною лояльністю, які не вписані ні в політичну, ні в культурну матрицю України. Фактично, це мігранти, які опинились у незнайомій країні. В країні, де Янукович більше не «батя», а проти «русского міра» повстав навіть Південний Схід. Приблизно так почувалися росіяни у прибалтійських країнах, які щойно отримали незалежність. Все ніби на місці, але країна вже інша.

Найгірше, що можна зробити – це перетворити неокуповану територію Донбасу в багатомільйонне гетто. Досвід Франції, Німеччини та інших країн ЄС свідчить, що мігрантські анклави – джерело постійних проблем, зокрема злочинності та екстремізму. В українських умовах це гетто неодмінно стане ще й плацдармом для російської агресії.

Прибалтійський досвід впровадження статусу негромадян для наших умов абсолютно не підходить. Україна має не закриватись від Донбасу, а відкриватись йому. Позитивний ефект впровадження негромадянства у самій Прибалтиці є досить сумнівним. Наприклад, в Естонії система отримання громадянства виявилася неефективною. Замість асиміляції російськомовного населення у країні з’явилися проблемні російські анклави. Усвідомлюючи вплив Кремля на негромадян, прибалти занепокоєні повторенням «русской вєсни» в Естонії і Латвії.

Українська влада вже зробила правильний крок, ухваливши закон про створення військово-цивільних адміністрацій в Луганській та Донецькій областях. Це потрібно не лише для протидії тероризму, але і для відновлення правопорядку на цих територіях. Але крім того, варто забезпечити реальну реконструкцію зруйнованої інфраструктури регіону. Інакше покинуті напризволяще мешканці прифронтової зони стануть чинником політичної нестабільності на Сході.

Крім того, на Донбасі треба налагодити відповідну інформаційну політику. Наразі там навіть не припинено трансляцію російського ТБ. Проукраїнська газета з накладом у 25 тисяч, що її нібито розповсюджують на звільнених територіях – це чудово, але катастрофічно недостатньо. Мистецький фестиваль «Українська весна», який нещодавно пройшов у Слов’янську, Краматорську та Сєвєродонецьку – крок у правильному напрямі. Однак системної роботи з населенням це не замінить.

З переселенцями взагалі склалася досить огидна ситуація. Навесні минулого року влада не змогла придушити сепаратистський переворот у Донбасі. Пізніше місцевих мешканців закликали покинути окуповані території, однак надати обіцяної підтримки також не змогли. Десятки тисяч громадян зараз виживають лише завдяки волонтерам і благодійникам. Тимчасом уряд створює для них нові бюрократичні труднощі, зокрема ускладнює виїзд із окупованих територій.

Однак переселенцям потрібні не лише житло та робота, але і програми соціальної адаптації. Позитивний досвід вже є у Чернівцях та деяких інших містах. Однак самодіяльності місцевих чиновників та волонтерів недостатньо. В організації переселенців «Конгрес Сходу України» наполягають: орган у справах переселенців має діяти на рівні уряду. Не менш важлива адекватна інформаційна політика – неприпустимо, коли українські медіа сприяють дискримінації переселенців. Але наразі все це – лише предмет сподівань.

Так, ресурсів в України обмаль. Але робота з Донбасом (зокрема з його переселенською частиною) – не гуманістична примха, а нагальна потреба, продиктована суто прагматичними міркуваннями. Або Україна боротиметься за Донбас, або він стане плацдармом для російської агресії. Ми стояли перед таким вибором 10 років тому. Тоді помаранчева еліта не знайшла у собі сил придушити сепаратистський заколот партії регіонів. Наслідки ми бачили навесні минулого року. Якщо українізації Донбасу (хоча б його неокупованої частини) не відбудеться і тепер, результати будуть ще страшніші.

Задекларувати відродження українства на Донбасі легко, зробити це – складно. Але ще важче будувати європейську державу, маючи у своєму складі розплідник сепаратизму, бастіон «русского міра». Звісно, розраховувати на швидке повернення Донбасу не варто. Західні та східні німці дотепер не відчувають себе єдиним народом, хоча Німеччина доклала до відновлення єдності величезних зусиль. Однак іншого шляху в України нема. Якщо звільнення окупованих територій – справа майбутнього, то з рештою Донбасу потрібно працювати вже зараз. Часу на порожні декларації у нас нема.

Анатолій Рубльов, Національне бюро розслідувань України

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Або Україна боротиметься за Донбас, або він стане плацдармом для російської агресії

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Donbas-Ukr1

 

Чи буде добре Україні без Донбасу? Міркування на цю тему – це дільба шкури невбитої сніжної людини. По-перше, її у нас нема, а по-друге, невідомо, чи вона взагалі існує. Хочеться нам чи ні, Донбас є частиною України не лише юридично, але і фактично. Тому, хочеться чи ні, нам доведеться жити разом.

Погляньмо на цифри. Навіть якщо винести за дужки «республіки», 2/3 території Донбасу перебувають під контролем Києва. Із 36 районів Луганської та Донецької областей терористи контролюють лише 10, із 42 міст обласного значення – лише 23, включно з облцентрами. Із 6,5 млн загальної кількості населення Донбасу близько 3 млн мешкають на українській території. До них варто додати переселенців, яких в Україні, за різними підрахунками, від 1 до 2 млн.

Отже, як мінімум половина мешканців Донбасу вже зараз є частиною українського суспільства. І сумнівно, що таких поменшає. Рашисти навряд чи зможуть суттєво розширити територію свого впливу, а затягування війни лише стимулюватиме відтік населення з окупованих територій. Тому реінтеграцію регіону не можна відкладати на майбутнє, до повного звільнення окупованих територій.

Від початку конфлікту в українських медіа мусуються ідеї, що Донбас – це баласт України, і від нього треба відмовитись. Як варіант – звільнити окуповані території, але позбавити тамтешніх мешканців частини громадянських прав. Подібні фантазії прямо потурають сепаратизму, позаяк відтворюють головний меседж кремлівської пропаганди про всезагальну підтримку «республік» у Донбасі. Тим більше, актуальні соціологічні дослідження дають відмінну картину.

Для початку варто зробити невеликий відступ в теорію та історію. Взагалі, сепаратизм є політичним наслідком браку громадянської солідарності. Впродовж останніх 10 років із суспільною солідарністю в Україні поводилися вкрай необережно: політична еліта інструменталізувала регіональні відмінності для політичної боротьби. Тією чи іншою мірою з цим гралися усі, але найбільше – партія регіонів та її сателіти.

Після поразки 2004 року регіонали зробили ставку на сепаратизм. У своїх виборців вони стали плекати відчуття інакшості та загрози з боку України в особі «бандерівців». Якщо за часів Януковича ідеологію «русского міра» сповідував навіть міністр освіти Табачник, можна лише уявити, якою була інформаційна політика у Донбасі. Американський журналіст мало не став «ватніком» через тиждень перегляду російського ТБ. А у Донбасі його дивилися 20 років. Тому війна лише матеріалізувала фобії місцевого населення.

У підсумку ми отримали кілька мільйонів громадян з сумнівною лояльністю, які не вписані ні в політичну, ні в культурну матрицю України. Фактично, це мігранти, які опинились у незнайомій країні. В країні, де Янукович більше не «батя», а проти «русского міра» повстав навіть Південний Схід. Приблизно так почувалися росіяни у прибалтійських країнах, які щойно отримали незалежність. Все ніби на місці, але країна вже інша.

Найгірше, що можна зробити – це перетворити неокуповану територію Донбасу в багатомільйонне гетто. Досвід Франції, Німеччини та інших країн ЄС свідчить, що мігрантські анклави – джерело постійних проблем, зокрема злочинності та екстремізму. В українських умовах це гетто неодмінно стане ще й плацдармом для російської агресії.

Прибалтійський досвід впровадження статусу негромадян для наших умов абсолютно не підходить. Україна має не закриватись від Донбасу, а відкриватись йому. Позитивний ефект впровадження негромадянства у самій Прибалтиці є досить сумнівним. Наприклад, в Естонії система отримання громадянства виявилася неефективною. Замість асиміляції російськомовного населення у країні з’явилися проблемні російські анклави. Усвідомлюючи вплив Кремля на негромадян, прибалти занепокоєні повторенням «русской вєсни» в Естонії і Латвії.

Українська влада вже зробила правильний крок, ухваливши закон про створення військово-цивільних адміністрацій в Луганській та Донецькій областях. Це потрібно не лише для протидії тероризму, але і для відновлення правопорядку на цих територіях. Але крім того, варто забезпечити реальну реконструкцію зруйнованої інфраструктури регіону. Інакше покинуті напризволяще мешканці прифронтової зони стануть чинником політичної нестабільності на Сході.

Крім того, на Донбасі треба налагодити відповідну інформаційну політику. Наразі там навіть не припинено трансляцію російського ТБ. Проукраїнська газета з накладом у 25 тисяч, що її нібито розповсюджують на звільнених територіях – це чудово, але катастрофічно недостатньо. Мистецький фестиваль «Українська весна», який нещодавно пройшов у Слов’янську, Краматорську та Сєвєродонецьку – крок у правильному напрямі. Однак системної роботи з населенням це не замінить.

З переселенцями взагалі склалася досить огидна ситуація. Навесні минулого року влада не змогла придушити сепаратистський переворот у Донбасі. Пізніше місцевих мешканців закликали покинути окуповані території, однак надати обіцяної підтримки також не змогли. Десятки тисяч громадян зараз виживають лише завдяки волонтерам і благодійникам. Тимчасом уряд створює для них нові бюрократичні труднощі, зокрема ускладнює виїзд із окупованих територій.

Однак переселенцям потрібні не лише житло та робота, але і програми соціальної адаптації. Позитивний досвід вже є у Чернівцях та деяких інших містах. Однак самодіяльності місцевих чиновників та волонтерів недостатньо. В організації переселенців «Конгрес Сходу України» наполягають: орган у справах переселенців має діяти на рівні уряду. Не менш важлива адекватна інформаційна політика – неприпустимо, коли українські медіа сприяють дискримінації переселенців. Але наразі все це – лише предмет сподівань.

Так, ресурсів в України обмаль. Але робота з Донбасом (зокрема з його переселенською частиною) – не гуманістична примха, а нагальна потреба, продиктована суто прагматичними міркуваннями. Або Україна боротиметься за Донбас, або він стане плацдармом для російської агресії. Ми стояли перед таким вибором 10 років тому. Тоді помаранчева еліта не знайшла у собі сил придушити сепаратистський заколот партії регіонів. Наслідки ми бачили навесні минулого року. Якщо українізації Донбасу (хоча б його неокупованої частини) не відбудеться і тепер, результати будуть ще страшніші.

Задекларувати відродження українства на Донбасі легко, зробити це – складно. Але ще важче будувати європейську державу, маючи у своєму складі розплідник сепаратизму, бастіон «русского міра». Звісно, розраховувати на швидке повернення Донбасу не варто. Західні та східні німці дотепер не відчувають себе єдиним народом, хоча Німеччина доклала до відновлення єдності величезних зусиль. Однак іншого шляху в України нема. Якщо звільнення окупованих територій – справа майбутнього, то з рештою Донбасу потрібно працювати вже зараз. Часу на порожні декларації у нас нема.