March 9th, 2015

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Путін на телекамеру зізнався у підготовці до окупації українського Криму. Відео

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Putin-agresor1-500x354

 

У лютому 2014 року влада Росії «провела спеціальну операцію з повернення Криму до складу РФ».

Подробиці анексії Криму розповів президент РФ Володимир Путін у фільмі «Шлях на Батьківщину», який вийде в ефірі телеканалу «Росія 1». Точну дату при цьому не вказали, зазначивши, що «скоро».

Увечері 8 березня 2015 року в ефірі було продемонстровано анонс фільму.

У ньому Путін розповів, що в ніч на 23 лютого 2014 провів нараду з керівниками спецслужб і міністерства оборони, на якому «поставив перед ними завдання врятувати життя президента України», якого, на його думку, «просто знищили б».

При цьому Путін заявив, що російські спецслужби готові були «вийняти» Віктора Януковича «прямо з Донецька, по суші, по морю і з повітря».

«Для порятунку президента України силовики хотіли використати великокаліберні кулемети, щоб довго не розмовляти», — сказав Путін.

«Ми завершили близько 7 години ранку (в ніч на 24 лютого 2014 року). І, розлучаючись, я всім колегам сказав: ми змушені почати роботу з повернення Криму до складу Росії», — зізнався у кримінальному у злочині російський диктатор.

«]

Подробиці самої спецоперації проти України в анонсі російський агресор не розкрив, повідомляє Національне бюро розслідувань України.

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

За Украину воевал! Щодо полоненого Юрія Лазарьонка рашисти двічі імітували розстріл та один раз «віш

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Lazryonok-Yuryi1-500x375

 

Вся Україна вважала його загиблим, а він повернувся додому живим. Юрій Лазарьонок, рядовий кулеметник з Дніпродзержинська, півроку провів у полоні на Луганщині. Його принижували і знімали з ним прощальні відео. Йому влаштовували імітовану страту задля психологічного тиску.

“Раз ты рядовой, ценности никакой не представляешь, мы тебя просто повесим. Так, для наглядной агитации. Будешь ворон кормить. Висеть и вонять”.

Він був «в’язнем номер один», проте навіть місцеві ділилися з ним чаєм. Як потрапляють у полон, та як в ньому виживають – 49-річний солдат розповів журналістам.

Лазарьонок Юрій Олексійович народився і виріс в Дніпродзержинську, працює старшим машиністом Дніпровського металургійного комбінату. Як тільки активізувались події у Криму – залишив свої дані у військоматі. З початку літа пішов добровольцем в Кіровоградський 42-ий батальйон територіальної оборони. Пройшов навчання на оператора-наводчика кулеметної установки. В кінці серпня під Краматорськом під час операції з визволення побратимів – потрапив до рук протилежної сторони.

«Мы попали на блокпост ЛНР. Началась перестрелка, первый раз БТР выехал наш благополучно, но потеряли ЗУшку, и один КАМАЗ. Снайпер застрелил водителя.  Водителя убили, ЗИЛ остановился, остальных тоже перестреляли, 3 человека  осталось. Созвонились с нашими: “пацаны, приедьте, заберите  нас”.

Пока переговорили, дали добро, поехали мы забирать раненых, приехали — нас там уже ждали. Засаду организовали и хорошенько нас там потрепали. Наших они там убили человек 7, остальные все вышли.

Наш “хомячок” ехал первый. Как раз мы грузили кого-то, и с гранатомета  по нам попали. Водителя убили первого, как раз напротив его головы попал кумулятивный снаряд и кумулятивной струей голову его сдуло прямо на меня. Я не знаю, как я чудом живой остался.

Брызги от его головы, мне от головы и до ног, все заляпано было его мозгами. Ну и осколки. Лопнула барабанная перепонка у меня. Кровь с носа, с уха шла. Оглушенный был. Но в шоке я вылез оттуда, добрался до «зеленки» (зелені кущі, дерева — прим. редакції).

И только в «зеленке» я почувствовал, что я раненый. А до этого или от страха, или я не знаю от чего, вылетел оттуда. Я никогда не думал, что так быстро можна вылезти из БТРа. В «зеленке» обнаружил, что у меня рука ранена, ноги раненые.

И там еще три хлопца сидело с разведки. Говорю, ребята, давайте располземся, а то сидим здесь, как 12 месяцев. Одна граната, и нас нет. ЛНРовцы через дорогу от нас были. Я отполз метров 20, созвонился со своими в части.  Они говорят «щас приедем, заберем». Ну я так понял, никто уже за нами не приезжал.

Там позывной Вирус говорил “мы тебя звали”, но я не мог не слышать. Значит, я был без сознания. Я там несколько раз терял сознание.

Они ушли, а я остался без сознания. Меня забыли, не забыли, думали, может, меня убило. «Зеленку» обстреливали беспрерывно».

Під вечір Юрія Лазарьонка, пораненого і знесиленого, таки знайшли рашисти.

«Ну шо… «оттырили» хорошенько. Повезли куда-то в больницу, оказали медицинскую помощь. Повытаскивали осколки. Укололи лидокаин, анальгин. Зашили  артерию. Кровь остановили. Отвезли куда-то, вкинули в погреб какой-то. До утра я там сидел».

Це відео на Ю-тьюбі побачили понад 300 тисяч глядачів.

«]

Оператор назвав його «Предсмертное видео украинского солдата». На ньому Юрій Лазарьонок сидить на білому бордюрі біля автозаправки, тримаючи біл яскривавленої щоки шматок тканини. На питання оператора відповідає неохоче.

«Покатали по блокпостам. Показывали товарищам свеженького укропчика.  Дубасили меня там, отводили душу. Правда, уши отрезать не разрешили. Посрезали только нашивки с меня.  Посрезали камуфляж.

Очень расстроились, что я не десантник, офицер, а рядовой. Сказали: “Раз ты рядовой, ценности никакой не представляешь, ни там, ни здесь, то мы тебя просто повесим. Так, для наглядной агитации. Будешь ворон кормить. Висеть и вонять”.

Одели мешочек на голову, вывели во двор, привязали, но не повесили. Два раза имитировали расстрел. Один раз повешенье. Это уже после допроса. Там снимали кино они. Ну я там понял, россияне уже снимали».

Під час зняття відомого відео полонений не думав ані про смерть, ані про життя. Настільки все в нього було відбите.

Відео дивляться вдома

Родина побачила відео з ним уже за кілька днів. Незважаючи ні на що вірили, що він живий, говорить його сестра Тетяна.

«Мы тогда смотрели, все, что можно, искали, когда он пропал. Мы ж тоже думали по началу, надеялись. Надеялись и знали».

Старенькій матері вирішили нічого не казати, відео не показували.

«Ми ж не казали, вона не знала, що він у плєну» «А все одно чувствовала». «Не казали, думали от-от прийде, надіялися».

Валентина Петрівна, все одно відчула, що син у небезпеці.

«Я знаю, мала була, від дорослих чула. Еслі вода сниться – то біда. Я зразу про то й подумала. А потом ще й приснився обратно, що приніс вузол з яйцями. Такі круглі, бордові, кинув і пішов. Думаю, ну це кров’яні».

Коли ролик на Ю-тьюбі розійшовся по інтернету, декілька разів їм телефонували різні невідомі люди і вимагали викуп. Та вони не спішили збирати гроші, оскільки підозрювали шахрайство, розповідає.

«Позвонили сестре Оле с Днепропетровска. Требовали 5 тысяч гривен. Она говорит: «Дайте хоть слово ему сказать». Говорит: «он не может». «Ну скажите, хоть узнайте у него, кто я такая. Вы ж мне звоните. Кто я ему?». И они больше не вызванивали. А потом звонили говорили, что он в Горловке. Что отдадут за 10 тысяч гуманитарки. Мы не повелись, потому что они должны хоть слово дать сказать».

У тюрмі

Потім Юрій Лазарьонок потрапив до Стаханівської тюрми. Більшість часу в полоні він провів серед місцевих вбивць, наркодилерів, звичайних злочинців, чи просто тих, що провинилися.

«Многие идут в ополчение, потому что просто нечего есть. Ополченцам платят, начали платить где-то с ноября.

Там много нормальных хороших людей даже среди ополченцев. Приятели, не приятели, но они ко мне, по крайней мере, относились по-человечески.  Были сволочи, конечно, сепаратисты самые натуральные, которые смотрели на меня зверем.  Им скажи “фас”, порвали бы, как Тузик грелку. А есть такие, что не против, чтоб мы завтра туда пришли и все вернулось, как было.

Там люди просто выживают. Воды нету, жрать нечего. У кого работы нет — у того нет денег.  Он может рассчитывать только на гуманитарный супчик. А супчик — он из того же бачка, что и нас там кормили в тюрьме.  Кормили впроголодь и такой дрянью.  Я не знаю, сколько надо не есть, чтоб проглотить эту баланду.  Менты говорили: “А многие, на воле, даже этой баланды  не видят”. Люди ходят с детьми, побираются. Ехать некуда, жрать нечего.

Трудовой лагерь — весь Стаханов. Меня выводили только по месту, по хозяйству. А остальных гнали на работу.  Разминирование, рытье окопов, разгрузка отгрузка угля, боеприпасов, ремонты, завалы.  Это все вот эти сидельцы выполняют. По мере надобности их трамбуют.  Поймали мужика выпившего за рулем, притащили. Или плати штраф, или вперед, на работу!»

За словами Юрія, найважчим було сидіти в одиночній камері. Бути ізольованим не лише від своїх, а й від людей та занять загалом.

Я старался не афишировать, кто я такой. Ну многие знали. Называли меня там “Заключенный номер один”. Многие мне помогали, сигареты давали чай. Местные. Я так понял, что местные мне симпатизировали. Они наелись уже этих казачков, устали от войны. Переживать вернутся дети со школы, или не вернутся…»

Звільнення

Своїм звільненням Юрій Олексійович зобов’язаний волонтерам. Не називає їх імен, але по-справжньому щиро їм вдячний за своє звільнення з полону.

«Мне сказали «приготовься, за тобой приедут». Ну это не значит, что на свободу, может меня прикопать куда-то везут. Когда меня вывели, дали сигарет на дорогу, снарядили меня. Смотрю, стоят россияне. Ну у них специфический вид, не как у казаков.  Они меня сразу лицом к стене. Связали очень профессионально. На голову два мешка. Думаю: “Ну, все. Наконец-то меня расстреляют, наверное”.

Потом, когда меня начали грузить в машину — грузили очень аккуратно, профессионально, видимо, эти ребята  не первый раз этим занимаются. Думаю, нет. Если б меня везли расстреливать, со мной бы сильно не церемонились».

Наступного дня Юрій Лазарьонок опинився в руках волонтерів.

«Не знаю, за что они договаривались. Я ничего не платил. Меня попросили их не разглашать.  Они там. Ни меня первого, ни меня последнего. Пускай выручают.  В плену  — там очень тяжело сидеть. Страшно, самое главное, что не знаешь. Ничего не говорят, никакой информации».

Вже два тижні військовий вдома. Хвилюється, що на квартирі батьків не може ніяк закінчити ремонт. Стелю постійно затоплює, а відповідний ЖЕК не реагує на скарги мешканців. Найближчим часом Юрій Лазарьонок пройде лікування у військовому шпиталі і повернеться на фронт.

«Если убрать кацапов оттуда, российские войска, то даже если они технику оставят — ополченцы  эту войну не выдержат.  Ну неделю, две выдержат.  чтоб сказать, что они там такие геройские вояки. Без Путина их раздавят моментально.  Армия украинская не та, что год назад.  У нас уже появились опытные обстреляные содлдаты.  Которые уже умеют воевать.  Не того уровня, что российский спецназ, но ополченцам до них далеко».

Живе боєць з дружиною, має дорослих доньку та сина. Останній зібрався на війну після того, як батько опинився в полоні. Зараз хлопець воює на Сході.

Коли потім, вже на волі, Юрій Лазарьонок дивився відоме відео з собою — було цікаво побачити себе зі сторони, і не більше. Набагато тяжче згадується не відео, а сам бій, в якому потрапив у полон. Цей бій снився Юрію з місяць.

 

Міла Мороз, Національне бюро розслідувань України

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Русские солдаты, свиньи, оккупанты. Видео

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Ukr-Cheh1-500x185

 

Россияне, в основном, так никогда и не узнают, что Россия напала на Украину. И никогда не покаются, само собой.

Они в это не поверят. Даже те из них, кто ехал в танке по нашей земле и убивал украинских солдат из пушки.

Они назовут это как-то иначе.

Хоть сцы им рот, хоть сри им в жопу.

Приснилось.

«]

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Шокирующие фотографии 24-ти летнего сына нардепа Пашинского, который будет дерибанить миллиарды Укро

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Pashinskyi-Anton3

Антон Пашинский — транссексуал?

Компрометирующие фото сына скандального депутата и председателя парламентского Комитета по вопросам национальной безопасности и обороны Сергея Пашинского Антона опубликованы Национальным бюро расследований Украины.

В феврале 2015 года года новым топ-менеджером «Спецтехноэкспорта» стал 24-летний Антон Пашинский. Он возглавил второй департамент государственного хозрасчетного внешнеторгового предприятия «Спецтехноэкспорт» государственного концерна «Укроборонпром» – это подразделение ведет, в частности, военные контракты Украины с Северным Суданом на десятки миллионов долларов.

После скандала с назначением Пашинского-младшего на эту должность, парень «почистил» свою страницу в социальной сети ВКонтакте.

Pashinskyi-Anton5

Или Антон Пашинский гей?

В соцсети мажор был подписан, как «Антон Эротический смихун Пашинский».

Pashinskyi-Anton6

 

На странице были опубликованы фото фото с отдыха, а также с родителями. Впрочем, отдельные фотографии все же были сохранены в кэше Гугла.

Pashinskyi-Anton8

Клан Пашинских отдыхает

 

Антон Пашинский – выпускник Киевского национального экономического университета им. Гетьмана. До назначения на хлебную должность в «Спецтехноэкспорт» он работал бренд-менеджером компании Avangard олигарха Олега Бахматюка.

Pashinskyi-Anton4

Неужели Антон злоупотребляет алкоголем?

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

В Песках защитники Украины брошены Порошенко на уничтожение, — командир Александр Карась

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Peski1-500x333

 

Пророссийские террористы плотно обстреливают село Пески Донецкой области из орудий калибра 120. Украинские военные не имеют возможности дать ответ, поскольку вся артиллерия отведена. Фактически все подразделения ВСУ и добровольческие батальоны, которые находятся в Песках и вокруг, брошенные на уничтожение.

Об этом заявляет командир штурмовой роты 5-го отдельного батальона ДУК Правый сектор Александр Карась, сообщает Национальное бюро расследований Украины.

«На данный момент Пески плотно обстреливаются из орудий калибра 120. Мы отгребаем результаты очередного перемирия. Артиллерия ВСУ не отвечает, потому что ее нет, она вся отведена», — говорит командир.

Бойцы «Правого сектора» считают такие действия украинской власти неприемлемыми, поскольку защитникам Украины без поддержки артиллерии грозит смерть.

«Фактически все подразделения ВСУ и добровольческие батальоны, которые находятся в Песках и вокруг, брошенные правительством и Порошенко на уничтожение», — отмечает Александр Карась.

По словам комбата, бойцы первой штурмовой роты ДУКу ПС находятся на боевых позициях и готовы к атаке российских оккупантов.

Отметим, по информации штаба АТО, минувшей ночью боевики трижды наносили удары из минометов и гранатометов по поселку Пески.

Кстати, на днях в район села Пески Донецкой области рашисты пригнали 20 российских танков.

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

«Ми викликали артилерію на себе», — Богдан Лях розповів страшну правду про битву за луганський аероп

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Lyah-Bogdan1

 

Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з термінала. А ми оборонялися до кінця.

Я — кадровий військовий, родом зі Львова. В 12-му році мене призвали на строкову службу, через рік я підписав контракт. Коли почалися події в Криму, нас всіх підняли по тривозі і вивезли, навіть не сказавши куди і на скільки. Потім говорили, що ми поїдемо на місяць, а виявилось, що на півроку: вдома я не був з 8 березня по 4 вересня. Спочатку я служив у 80-ій бригаді, а восени перевівся у спецпідрозділ, який сформували у Львові.
военнослужащий лях

Для нас, молодих контрактників, які ніколи не бачили війни, перші обстріли, перші кулі, як і перші смерті сприймалися важко. Коли під Слов’янськом загинув мій товариш, ми всі зібралися біля нього, дехто з хлопців навіть плакав. Але ми мусили виконувати завдання, звикаючи до війни.

У відділенні, де я був командиром, нас було семеро. Ми пройшли Слов’янськ, зачистку навколишніх сіл, отримали перші контузії. У середині липня ми з хлопцями вирушили до луганського аеропорту допомагати декільком нашим підрозділам, які були взяті у кільце ворогами.

Коли ми у складі 80-ої бригади під’їхали до об’їзної дороги Луганська, до аеропорту залишалось близько 10 кілометрів. З обох боків — села: Розкішне і Георгіївка. Два мости: під одним ішла залізниця, під другим — автомобільна дорога. Там стояли сєпарські блокпости, тому прориватися нам довелося з боєм, який тривав понад 5 годин. Саме там, окрім мінометів, ми вперше відчули, що таке «Гради».

Витримавши бій, у темряві ми заїхали на територію аеропорту і побачили, що за пекло там робиться. Втративши один танк, один БТР і одну вантажівку, ми всі, слава Богу, залишилися живі. Але після нашого прориву кільце знову замкнулось. Коли побули там тиждень, щоденні обстріли «Градами» здавалися вже звичним ділом. Спати там неможливо, лише відпочивати по 2, максимум 3 години. Через деякий час отримали команду зробити собі коридор для того, щоб нам підвозили боєприпаси і щоб вивозити поранених. До цього необхідні речі скидали з літака, і лише в ті дні, коли дозволяла погода, щоб його не могли збити. За допомогою хлопців з «Айдару», ми прорвалися до одного з сіл, Георгіївки. Воювати за це село нам довелося протягом двох днів, але нам вдалося таки зробити коридор і там закріпитися. В селі ворожа артилерія відпрацьовувала теж щодня, наша намагалася відповідати, але бити по Луганьску не можна було, бо сєпарськи установки стояли безпосередньо у місті. Вони розташували їх поміж будинків, одну з них я бачив навіть біля дитячого садочка. Якось ввечері по нашій позиції відробили дуже потужно. Було відчуття, що ще трохи — і тут замість нас залишиться братська могила.

У середині серпня наша група отримала завдання перекрити трасу Луганськ-Краснодон, де були сєпари. Одну частину нашого підрозділу відправили в село Хрящувате, а другу, в якій був я, в Новосвітлівку. З першого разу доїхати туди не вдалося, бо перед нами згорів один БТР з попередньої групи. Їхати було небезпечно. Дочекалися ночі і з третім підрозділом поїхали через аеропорт. За той час, поки нас там не було, він перетворився на щось страшне. Доїхавши і закріпившись в Новосвітлівці, ми отримували щоденну порцію обстрілів з найрізноманітнішої техніки: з самохідних установок, гармат, «Градів», мінометів. Цілодобові вибухи і нові поранені щодня.
А напередодні Дня Незалежності по раціях передали про перший гумконвой. Як він потрапив у Луганськ — невідомо, бо трасу ми перекрили.

На День Незалежності вороги нам влаштували справжнє свято: з 12 ночі до 4 ранку наступного дня були нескінченні обстріли. 26-го серпня 2014 року ми помітили, як їхні танки виїхали на позиції. Я бачив 4 штуки, які працювали по наших позиціях. А нам не було чим відповідати.

У той же день я з товаришами мав забрати поранених з однієї точки. Коли ми до них дісталися, один з них вже відключився, другий ні.

З нами був хлопчина, що вчився в медколеджі. Забирали ми їх з церкви і мали заносити в БТРи. Поки він їх перемотував, сам отримав осколок від снаряду, який залетів у церкву. Тобто в нас стало на одного пораненого більше. Коли затягли всіх хлопців у БТР і поїхали, по дорозі попали в яму від снаряду, на колеса намотався якийся дріт і машина не могла їхати, а другий БТР не заводився. В нас залишилась лише третя машина. За одним з сіл нас почали крити спочатку АГСом, потім мінами, а потім на одному з поворотів довелося дуже уповільнити швидкість, тому що він був різкий. Там нашу машину наздогнав якийсь снаряд. Ми ще протягли якихось 2 км вперед, але БТР зупинився. Коли його оглянули, виявилось, що пробито мотор. Неподалік побачили наші війська, які їхали на якесь завдання. Я і ще один сержант підійшли до них і відправили запит про допомогу у аеропорт. Коли повертались до БТРа, потрапили під обстріл, добре що наші поранені залишились за 2 км від того місця. Ми позалазили в якісь окопи. Пересидівши дві години, зрозуміли, що за допомогою доведеться йти пішки і подолати 10 км шляху. Було зрозуміло, що стан поранених за цей час вже значно погіршився.

Ми пішли вдвох не напряму, а по прокладеній нашими дорозі. Інколи йшли, інколи бігли, повз поля, на яких нікого не було, але вони чомусь прострілювались. Впевненості, що дійдемо, не було, але не було і іншого вибору. Дуже хотілося врятувати хлопців і довезти їх «трьохсотими», а не «двохсотими». На блокпості на околиці аеропорту нас підібрали свої і доставили до командира. Коли ми спитали, чому так і не прийшла допомога, яку ми запросили 6 годин тому, виявилось, що повідомлення він просто не отримав. Ближче до 11 вечора нам дали машину, на якій ми виїхали за хлопцями, але повернулися назад. З’ясувалося, що наших поранених вже підібрали, але один з них помер.

Ми залишались в аеропорту. Наступного дня, 27 серпня, повернулися наші війська з Хрящуватого і Новосвітлівки, тому що ті села вороги зрівняли с землею. А хлопці, що ходили у розвідку, казали, що нам готують котел. Недалеко від аеропорту у ворога стояли намети, були вишикувані танки, тобто все було готово для штурму. 31 серпня для мене був найжахливіший день літа. Десь о 12 годині дня ми сиділи в бункері, по рації передали, що танки вже в аеропорту. Почався хаос, всі екіпірувалися. Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Якось ми з другом перебігали з одного будинку в інший, забігли за земляний насип. І в мене на очах моєму товаришу півщоки прошило кулею, мене обдало кров’ю. Він впав, я підліз до нього і хотів зрозуміти, звідки та пуля летіла, тільки пригнув голову і під саму верхівку насипу влітає танковий снаряд, від потужності мене відкинуло в бік. Я підвівся, доповз до товариша, перемотав, поблизу була котельня, затяг його туди. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з терміналу. А ми оборонялися до кінця. З гранатометів підірвали один танк, бензовоз, БМП і ще якусь машину. Пішла хвиля піхоти. Всюди їздили їхні танки і палили нашу техніку. Було багато вбитих, але найбільше поранених, багатьох взяли у полон.

Нам довелося замовляти артилерію, що стояла трохи далі за аеропортом, на себе, бо не було іншого виходу, тільки так можна було якось розбивати ворога.

Тоді мені здалося, що ось там моє життя і закінчиться.

Але був момент, коли вони трохи відступили, техніка не їздила. Навкруги руїни — жодного живого місця. Пораненими завалено півбункера. Тоді нам дали наказ відступати. Ми почали відходити групами. 24 бригада, яка виїхала нам на допомогу, попала в засідку, їх обстріляли, і вони повернулися назад. Прорвався лише один водій на звичайному «Уралі», оця людина — точно герой. У своїй неброньованій машині він вивіз купу людей, які потребували допомоги.

З бункеру усі виходили без світла, дорогу було видно лише завдяки палаючій техніці. Взльотку щільно накривали, тому ми пробиралися повз неї. Але нам вдалося вибратись, ми подолали близько 7 кілометрів і дійшли до Георгіївки, де чекала 24-та бригада. Звідти нас завезли на завод в Лутугіно, але тільки ми туди дісталися, одразу почалися обстріли заводу. У кожного просто руки тряслися від втоми: хлопці курили сигарету за сигаретою. Протримались ще добу і наступного дня, 1 вересня, нас забрали і привезли в Побєду. Вимучені, брудні, в крові, там ми нарешті переодяглися і переночували. В мене була контузія, а з барсєтки, в якій я тримав документи і носив на тілі, витягнув три осколки.

Ввечері 2 вересня нас відправили у Чугуїв. Там всі здали зброю і бронежилети. Цікаво, що ротацію нам так і не зробили, а назвали це втратою боєздатності.

Додому відправили, але якби не ця ситуація в аеропорту, це відбулося б нескоро.

Вдома серед людей я спочатку себе почував некомфортно. Зважаючи на те, що не жив в умовах цивілізації півроку, я не зовсім розумів де знаходжусь. Тут люди по місту нормально ходять, машини їздять, ніхто війни не відчуває, а там люди помирають просто в тебе на руках. Коли я тільки приїхав, сів на ліжко — і мене трясло. Понад тиждень спати не міг нормально. Снилися бої в аеропорту. А коли почув у місті салюти, може, це для когось і смішно, я не знав куди себе подіти. З часом все нормалізувалося. Я довго пробув вдома.

Тепер ось повернувся назад, на службу, не можу вже без цього. Єдине чого хочеться, щоб війна закінчилася, щоб перемога за нами, і тоді, дасть Бог, я створю собі сім’ю.

Віка Ясинська, Національне бюро розслідувань України