August 11th, 2013

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

«Почет» і «Дружба» від Путіна. Кого в Україні нагороджують російськими орденами. Колаж

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Москва щедро роздає українським політикам, церковникам і митцям нагороди. Здебільшого за заслуги в утриманні України в орбіті Кремля…

До чергового святкування хрещення Русі, яке в Москві, схоже, поряд зі «спільною переможною війною» розглядають як один із основних наріжних каменів у міфології «спільної історії» України та Росії (на підставі яких обґрунтовується і необхідність їхнього спільного майбутнього), було знову роздано низку російських нагород різним українським діячам. Зокрема, після продажу менеджерові «Сім’ї» Українського медіа-холдингу (UMH) Борис Ложкін отримав Почесну грамоту Ради Федерації (верхньої палати російського парламенту). Її голова Валєнтіна Матвієнко пояснила відзнаку ось як: «Щоб реалізувати такий проект, треба бути великим професіоналом і другом Росії… нам дуже важливо, щоб ми розвивали дружбу й російську мову в Україні». Ще б пак, усі друковані видання, що входили в UМН, російськомовні.

Проаналізувавши коло відзначених РФ українців, журнал «Тиждень» дійшов висновку, що серед них переважають затяті українофоби і ті, хто відверто прислужує Кремлю.

Українці не раз отримували третю у російській ієрархії відзнаку. У квітні 2004 року Владімір Путін видав указ про нагородження орденом «За заслуги перед Отечеством» (одразу І ступеня) тодішнього президента України Кучми. На той час Леонід Данилович уже готовий був піти на вступ до Єдиного економічного простору (ЄЕП), підписавши під тиском Кремля відповідну угоду у вересні 2003-го. Зі свого боку, в Москві, вочевидь, сподівалися, що після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, якого Росія тоді відкрито підтримала, доб’ються ще більшого, і орден для Кучми міг розглядатись як своєрідний прощальний подарунок. Однак Янукович програв кампанію. У Росії багато хто звинувачував у цьому Кучму. Як висловився один із тодішніх кремлівських політтехнологів «проекту Янукович» Глєб Павловскій, Помаранчевій революції треба було «вчасно дати в морду», а Леонід Данилович на це не пішов. Не дивно, що свій орден він без зайвого галасу отримав лише в липні 2011-го.

«Орден Дружбы», що став повторенням радянського ордена «Дружби народів», та «Орден Почёта» в більшості випадків є ознакою того, що нагороджений неабияк попрацював на просування в Україні інтересів РФ. Останній іноземцеві отримати вельми непросто: за статутом, його вручають за «особливі досягнення» в політиці, економіці, культурі, при цьому бажано вже мати які-небудь інші російські державні нагороди. Нараховано п’ятьох українців, що стали кавалерами згаданого ордена за останні роки. У більшості випадків вони вже мали відзнаку «нижчого» ґатунку – «Дружбы», який у нинішній ієрархії російських нагород іде одразу за «Орденом Почёта».

«Почёта» від Кремля удостоїлися прем’єр-міністр Микола Азаров, предстоятель Української православної церкви Московського патріархату Володимир (Сабодан), митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін), нині покійні митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак) та актор Богдан Ступка.

У цих випадках ідеться здебільшого про «ювілейні» нагородження. Але, звісно, при цьому кавалери все одно так чи інакше мають бути «своїми» для Росії. Скажімо, невідомо, чи отримав би геніальний Ступка російський «Почёт» незадовго до смерті, якби перед тим не зіграв Тараса Бульбу в однойменній стрічці, значно більше просякнутій імперським духом, аніж оригінальний твір Миколи Гоголя. Годі й казати про таких діячів, як відомий своєю антиукраїнськістю митрополит Агафангел, котрий свого часу погрожував анафемою вірянам, якщо ті проголосують за Віктора Ющенка, а влітку 2011 року в розмові з російським журналістом Алєксєєм Венєдіктовим, за словами останнього, заявляв, що «наша спільна батьківщина – СРСР», тоді як «Львів – це наша Чечня». Агафангела називають одним із імовірних спадкоємців 77-річного митрополита Володимира. Його можливі конкуренти – Павло (Лебідь), який днями заявив, що «никогда не существовало отдельных российского и украинского народов», Іларіон (Шукало) та Онуфрій (Березовський), автор фрази «Мы не можем оторваться, у нас с Москвой, как и со всем православным миром, свой общий канон, свои общие правила» – наразі удостоїлися тільки «Ордена Дружбы». За підрахунками, з кінця 1990-х цю нагороду, що є відвертою відзнакою «друзів Росії», одержали щонайменше 30 українських діячів політики, мистецтва, культури та релігії, чиї імена на слуху.

Серед кавалерів «Ордена Дружбы» також депутат-регіонал В’ячеслав Богуслаєв, затятий прихильник російської моделі економіки (свого часу в одному з інтерв’ю він заявив: «Нам необходимо вступать в Таможенный союз. И не нужно критиковать нас за такое решение. Вот кое-кого из наших оппонентов посадят, и все будет нормально, не будет вокруг этого столько шума»),  звісно ж, автори мовного закону, який підвищує статус російської, Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко, патріарх КПУ Георгій Крючков та нинішній лідер Компартії Петро Симоненко (українські комуністи ніколи не приховували своєї проросійської позиції, а на останніх парламентських виборах, як стверджували деякі ЗМІ, фінансувалися з російських джерел), а також екс-спікер Володимир Литвин (мабуть, щось таки зробив важливе, але втаємничене, для Кремля). Крім того, у списку фігурують один з архітекторів «луганської ідентичності» Віктор Тихонов, лідер ветеранів-«афганців» України, запеклий антиНАТОвець Сергій Червонописький, голова зовнішньополітичного напряму в адміністрації пізнього Кучми Анатолій Орел, який і тоді, і тепер критикує Захід, натомість відкрито лобіюючи російські інтереси.

Частина зі згаданих людей одержали російську відзнаку за «пізнього Кучми», наприкінці 1990-х – на початку 2000-х. Це стосується, зокрема, Богуслаєва та Орла. Водночас нова хвиля нагороджень припала на помаранчевий період, коли Росія всіма силами підтримувала активістів різноманітних «рухів проти фашизму», зайнятих дискредитацією української влади як всередині країни, так і на Заході. Наприклад, Георгій Крючков удостоївся «Ордена Дружбы» в 2009 році, після того як видав разом із нинішнім міністром освіти і науки Дмитром Табачником книжку «Фашизм в Україні: загроза чи реальність?», що мала виразно антиукраїнське спрямування й стала приводом для проведення цілої низки пропагандистських круглих столів міжнародного рівня. Разом із Крючковим тим самим указом ту саму відзнаку отримали вже згаданий Сергій Ківалов і депутат кримського парламенту Сергій Цеков, який напередодні став співголовою нового проросійського руху в Україні «Русское единство». «Уверен, что в скором времени Украина восстановит союзно-политические отношения с Россией. Тогда считайте, что Крым вернется в Россию вместе с Украиной», – свою антиукраїнську позицію Цеков висловлював за будь-якої влади.

Наступна хвиля «політичних» нагороджень припала на 2011–2013 роки. Для наймолодших кавалерів це, вочевидь, була подяка як за діяльність у помаранчеві часи, так і за «досягнення» вже при президентові Януковичу. Досить згадати, скільки зусиль той самий Колесніченко доклав до просування сумнозвісного мовного закону або зараз докладає для сіяння розбрату між Україною та Європою в контексті польсько-українського конфлікту 1943-го. Серед нагороджених «Орденом Дружбы» – депутат від ПР Таїсія Повалій, відома своєю участю в російсько-українських проектах шоу-бізнесу, та актриса Тетяна Назарова (дружина Дмитра Табачника), яка грає в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, де ставлять лише російськомовні спектаклі.

Цікаво, що в інших країнах серед нагороджених орденом неросіян трапляються люди, дуже критично налаштовані до Москви. Приміром, відомий польський режисер Анджей Вайда – запеклий антикомуніст і, на думку російських правих, русофоб. Але до українців такого лібералізму немає: жоден громадянин України, помічений у критиці РФ, російських нагород не отримав.

Олександр Михельсон, Національне бюро розслідувань України

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Втеча регіонала Мельника як втілення української корупції

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Втеча Петра Мельника з-під домашнього арешту яскраво проілюструвала рівень деградації української правоохоронної системи.

«Буде комедія, якщо він втече», — жартували між собою журналісти, покидаючи першого серпня засідання Печерського суду, котрий щойно присудив регіоналу Петра Мельника   домашній арешт як запобіжний захід. Минув лише тиждень, як жарт  перетворилося на правду – втеча Мельника стала поки головною подією не надто багатого на новини серпня.

Подробиці втечі залишаються невідомими. З офіційних повідомлень міліції, журналістських пошуків та розслідування, яке проводить генерал міліції, опозиційний нардеп Геннадій Москаль, складається наступна картина: близько десятої вечора четверга, 8 серпня 2013 року, Мельника востаннє бачили на території заміського будинку своєї сестри, де він мав перебувати за рішенням суду. Мельник якимось чином зумів позбутися електронного браслету, через який контролювалися його переміщення, лісом дістався до траси, де його, вочевидь, чекала заздалегідь підігнана автівка. Шукати VIP-підозрюваного міліція кинулася лише наступного дня, а про саме зникнення стало відомо в обід п’ятниці.

Брак офіційної інформації одразу породив купу версій: від серйозних (Мельник залучив усі свої корупційні зв’язки у правоохоронних колах, щоб непомітно зникнути) до відверто анекдотичних (Мельник вирішив перейти на нелегальне становище, щоб мститися «системі», яка його «репресувала»). Відповіді на головне питання: як Мельник зміг надурити систему електронного стеження і непомітно зняти браслет, навіть не пошкодивши його, досі немає.

Версія про те, що в браслеті елементарно сіла батарейка, він вимкнувся, і замок пристрою розблокувався, навряд чи є правдивою. Як з’ясував Тиждень.ua після вивчення розлогої  технічної характеристику браслету, розміщеної на офіційному сайті американського патентного відомства, у випадку критично низького рівня заряду батарейки браслет автоматично надсилає попереджувальний сигнал на пульт моніторингу. Як зазначено в цій же характеристиці, браслет є стійким до зовнішнього втручання, тож непомітно зняти його неможливо. Втім, схоже, що народна кмітливість не має меж – на теренах російського інтернету (а в Росії подібні браслети використовують досить давно) можна знайти інструкції, як позбутися приладу стеження за допомогою гарячої води чи машинної олії. А щоб обманути електронну систему та завадити їй надіслати сигнал попередження досить кількох звичайних канцелярських скріпок.

Але Мельник, котрий, нагадаємо, імітував в суді страшенно важку хворобу (після втечі стало зрозуміло, що це була лише імітація), міг і не вдаватися до таких технічних хитрощів. Скоріше, мало місце звичайне нехлюйство працівників МВС, які мусили стежити за ректором-хабарником. Або ж це було нехлюйство, заздалегідь проплачене самим же Мельником, саме такий сценарій поки видається найбільш ймовірним.

Першу перемогу, домашній арешт замість доправки до Лук’янівського СІЗО, Мельник (безумовно, завдяки своїм зв’язкам), здобув ще 1 серпня у Печерському суді. Тепер же виконано і другу частину плану — організацію втечі. Немає сумнівів, що «ірпінський князь» Мельник за багато років обзавівся хорошими контактами та впливом серед місцевих правоохоронців, які й тепер мали за ним стежити – от вони й почали шукати втікача лише на наступний день після його зникнення. З високою ймовірністю, одіозний регіонал невдовзі випливе на території Росії, Білорусії чи Придністров’я (як повідомило одне з джерел).

Версію про те, що втеча Мельника – це черговий епізод затяжної війни групи «РосУкрЕнерго» проти «сімейного» голови МВС Віталія Захарченка, варто відкинути як занадто конспірологічну. Значно резонансніші та трагічніші, аніж втеча Мельника, нещодавні події у Врадіївці позицій головного міліціонера не похитнули, як і спроби  штурмувати Святошинський райвідділок чи брутальний розгін «Беркутом» акції на Майдані Незалежності. Тож і історія з Мельником не призведе до жодних кадрових висновків на найвищому рівні.

До речі, таких висновків досі немає і рівні низовому. Жоден з рядових міліціонерів, котрі проґавили VIP-корупціонера, досі не покараний і навіть не відсторонений від посади. Складається враження, у МВС взагалі не бажають надавати втечі Мельника особливої уваги. Принаймні, на офіційному сайті міністерства новина про цю справу губиться серед переможних реляцій прес-служби про викриття підпільного казино в Одесі чи зустріч міністра з послом Австрії.

Однак історія з Мельником вкотре продемонструвала глибину падіння української міліції. За словами Геннадія Москаля, з електронними браслетами вітчизняні правоохоронці поводяться, як «мавпа з гранатою». Як стверджує опозиціонер, мало того, що вдягнутий на Мельника браслет був завезений контрабандним шляхом, а інші подібні пристрої були закуплені чомусь не напряму у ізраїльського підприємства-виробника, а через сумнівну фірму-прокладку, так ще й необхідні для ефективного стеження за підозрюваним мобільні ретранслятори, стаціонарні контрольні пристрої та іншу техніку взагалі не було закуплено. Москаль також пише, що «в міліції ніхто не знав, як замінити «здохлу» батарейку в браслеті» — отже, вся схема стеження за підозрюваними в українській версії звелася до цілковитої імітації.

Визнавати, що із втечею Мельника українська міліція отримала черговий гучний ляпас, не бажають і на самих «верхах». Прикметною є цинічна у своїй флегматичності відповідь прем’єра Миколи Азарова на питання про відповідальність міністра Захарченка за втечу Мельника. Під час щотижневого спілкування з користувачами мережі Facebook Азаров зазначив: «Я докучив йому (Захарченку) вжити всіх необхідних заходів, які органи внутрішніх справ вживають у таких ситуаціях» — немовби без «доручення» Азарова Захарченко не знав би, що робити. «Вважаю таку поведінку Мельника неприпустимою», — підвів риску голова уряду, начебто його відомий однопартієць (а за чутками, ще й близький родич) не втік з-під арешту, а нецензурно вилаявся у присутності жінки.

Для суспільства ця історія, незалежно від її завершення, скоріше за все, обернеться тим, що прогресивну, в усіх сенсах слова, новацію Кримінального процесуального кодексу, якою передбачено можливість домашнього арешту та впровадження електронних браслетів, вітчизняні суди почнуть ігнорувати, навіть на почавши її масово застосовувати. Замість того, щоб ізолювати вдома звичайних злочинців, котрі не ставлять серйозної суспільної небезпеки, їх, як і раніше, відправлятимуть в застінки слідчих ізоляторів. А для винуватця історії, ректора-хабарника Петра Мельника ситуація ілюструється назвою відомого німецького фільму «Біжи, Лоло, біжи», котрий постійно згадується у соцмережах в контексті останніх подій: «Кінець гри – це початок гри». Поки що Мельник, за словами свого адвоката, пообіцяв повернутись — «коли все заспокоїться».

Мілан Лєліч, Національне бюро розслідувань України

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Задержанный мафиози Шепелев дает убийственные показания по Тимошенко

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Выдержав паузу после задержания беглого бывшего нардепа «Батькивщины» Александра Шепелева, первыми нервы сдали у оппозиции. Именно нервы, потому, что, на самом деле, задержание этого криминального персонажа произвело эффект найденной, но пока еще не взорвавшейся бомбы. В прямом и переносном смысле этого слова. Шепелева можно охарактеризовать «секретоносителем №1». При этом секреты эти касаются наивысшего теневого спектра бизнесовой и политической деятельности «элиты» в помаранчеваую пятилетку. Конвертационные центры, уму не постижимые суммы, украденные на рефинансировании банков, убийства и банальное казнокрадство – далеко не полный перечень «достижений» задержанного. «Достижений», в многих из которых «политическая узница» принимала более чем непосредственное участие.

Более чем двухнедельную паузу эфирного молчания нарушил Владимир Арьев, заявив, что ему известно о подготовке ГПУ нового уголовного дела против Тимошенко, где она будет фигурировать вместе с Шепелевым. После этого в СМИ появился ряд материалов с контекстом вроде: «власти будут использовать Шепелева для очередных преследований Тимошенко» и пр. Источники в «Батькивщине» говорят, что отвлеченный на «Врадиевку» штаб проснулся и ничего лучше не придумал, как действовать по принципу «лучшая защита – это нападение». При этом, команду поднимать информационную волну, якобы дала лично Юлия Валадимировна, не на шутку обеспокоенная бездеятельностью офиса и еще более экстрадицией Шепелева в Украину.

Что же так страшит саму Тимошенко и ее окружение из Туровской, 13? Начнем с печально известного «Родовида». Из двух миллиардов, выделенных на рефинансирование банка, ровно половина была украдена и перечислена лично Юлии Владимировне. При этом, говорят, что якобы есть даже отснятые и записанные файлы диалогов бывшего премьер-министра с Шепелевым и их окружением , где озвучиваются конкретные суммы взяток, счета, куда их необходимо перечислять и прочих лиц, задействованных в этой схеме. При этом, указанные документальные подтверждения этой преступной деятельности якобы даже были продемонстрированы правоохранителям из ЕС, которые, мягко говоря, были обескуражены увиденными «раскладами».

Еще стоит вспомнить заявление Юрия Луценко, сделанное им во время пребывания на посту министра внутренних дел после убийства в 2005 году полковника УБОП Ерохина, о том, что следствие располагает данными о причастности Александра Шепелева к этому заказу. И не нужно забывать, что Шепелев не далее чем в 2006 году спрятался от правоохранителей за депутатским мандатом, полученным по спискам одноименного Тимошенко избирательного блока. Также не стоит забывать и более «свежие» события, связанные с покушением на убийство бывшего акционера «Родовида» Сергея Дядечко и спрятавшегося в Беларуси подельника Шепелева Павла Борулько…

Действительно, поводов для беспокойства у «политической узницы» предостаточно. Как и у ее окружения. Шепелев, который был встроен в ту вертикаль сласти и являлся одним из ее «столпов», может стать человеком «который держит последний гвоздь» и способный потянуть за собой половину пассажиров «Титаника» с элитных верхних палуб. И, что самое «страшное», окончательно разбить упорно выстраиваемые в Европе стереотипы про «политические преследования». Просто воры и бандиты… Поэтому, паникуйте уважаемые, поводов у вас, судя по всему, ой, как много…

Анастасия Марцинюк, Национальное бюро расследований Украины