April 6th, 2013

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Сергій Шолох: «Режисером і замовником вбивства Гонгадзе міг бути Литвин»

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

У буремні 1990-ті Сергій Шолох був одним із перших українських бізнесменів, який зважився на запуск приватного радіо. Його «Континент» за президента Кучми було чути скрізь: на базарах і в маршрутках, на кухнях і крамницях. Але…

У 2004-му «Континент» було адміністративно знищено, а самому Шолоху довелося тікати з України. Наша сьогоднішня розмова із Сергієм про те, чому країна так і не виросла з рейдерства перших років незалежності, за якими схемами розподіляла частоти Національна рада з питань телебачення і радіомовлення та чому Володимира Литвина досі не притягнуто до відповідальності у справі Гонгадзе.

Сергію, на початку 1990-х ви були успішним молодим бізнесменом. Що тебе змусило продати кілька перспективних активів і вкласти гроші в FM-радіо, коли в Україні ще й приймачів до ладу не продавали, що здатні були транслювати твою продукцію?

– То були цікаві 1990-ті. Їх початок. Я тоді був співзасновником і віце-президентом всеукраїнського благодійного центру «Нове Життя», співвласником кількох ресторанів, деревообробного підприємства і президентом та співвласником американської фірми NLC Іnc. Заробляв чималі гроші на різних бізнесах, тож вирішив спробувати повчити молодь, як робити радіопрограми. Організував щось на зразок студії. На той час просто хотілося передати українським молодим людям те, чого мене навчили в американському Regent University, який закінчив у 1992-му за класом communications and the Arts з рівнем Masters of the Arts.

У той час співпрацював із різними медіа-компаніями: International Russiаn Radio, Біллі Грем Асоціацією, CBN, невеличкою телевізійною студією в Каліфорнії, власником якої був дуже добрий і порядний проповідник Гарольд Сейла. Якось він сказав мені: «Сергію, знаючи тебе, я розумію, що ти не зможеш довго працювати на когось. Але я не такий багатий, щоб допомогти заснувати телекомпанію. Чи не хочеш подумати про радіо?» І я подумав.

Гарольд Сейла допоміг мені відкрити радіо в Україні. Дав початкове обладнання, посприяв із першими програмами. На початку то все називалося «Студія Голос». 24 грудня 1993 року вона вийшла в ефір на хвилі 68,69 УКХ. Спочатку ми виходили на цій частоті, купуючи час у Держтелерадіо, а згодом я почав вивчати можливість вести мовлення у зовсім не відкритому тоді для українців FM-діапазоні.

Пам’ятаю, як у ЦУМі, на першому поверсі у відділі електроніки, стояла черга. Люди запитували в продавця приймачі, які транслювали радіо «Континент». На той час у FM-діапазоні було лише дві станції: ми і радіо «Рокс». Людям було неважливо, якої фірми то були приймачі – продавець їм настроював на «Континент», і вони купували. Ми починали сіяти на ринку FМ-радіо одними з перших. Нині на тому полі врожай збирає переважно зеківський а-ля шансон.

У 1994 році «Континент» уже мав 18 годин щодобового мовлення. Важко було отримати ліцензію на використання власної частоти? Тобі хтось допомагав? Себто чи був за «Континентом» якийсь політичний або фінансовий «дах»?

– Не думаю, що маю право зараз називати імена і прізвища всіх людей, які допомогли мені на початку довгої подорожі до отримання ліцензії на мовлення. На той час навіть закон не був ухвалений. Лише хотів би подякувати Сергієві Буяну, вважаю його хрещеним батьком радіо «Континент». Якби більше таких людей у державному секторі, Україна вже була б у Євросоюзі! Але наголошу на іншому. Жодних «дахів» не мав. Мої партнери по інших бізнесах не захотіли вкладати гроші в радіопроект, тож я залишився «степовим вовком», сам на сам із реаліями 1990-х. Усі юридичні та бандитські питання були на мені.

Початок мовлення «Континенту» не був чимось унікальним. Можу тільки згадати свою команду на той час. Чесно – вважаю, що якби не вони, то не зміг би запустити радіо. Моєю правою рукою була Юлія Гречка, на той час зовсім юна дівчина, але вже професійний менеджер. Володимир Шепель та Олександр Новіков взяли на себе всі технічні питання, бо я зовсім не розумівся на радіочастотних речах. В’ячеслав Бікман і мій молодший брат Юрій опікувалися творчими питаннями. Ось так ми й почали.

У ті часи Україну накрила хвиля рейдерства. Майже така потужна, як і тепер. Невже зовсім не було проблем?

– Наїздів було аж забагато. І з боку конкурентів, і від політиків. Швидше за все, то було між собою пов’язано. Бо «Континент» не погодився «лягати» ані під владу, ані під опозицію. До того ж, коли я повернувся з Америки і вирішив робити в Україні бізнес, у 1992-му, то вже був інфікований антикорупційним вірусом. Не міг давати хабарі, відкати, ділитися частками… Хоча більшість колег вважали мене просто жадібним. Наїзди ж не відбуваються, як у серіалах про ментів. У реальному житті все не так романтично і жорстокіше. Завжди перед наїздами були рожеві пропозиції. Найнахабнішою вважаю ту, що надійшла від Суркіса.

Просто вирішив привласнити?

– Ми підписали з клубом «Динамо» угоду про співпрацю: він давав якісь гроші за рекламу і квитки у VIP-зону. Я сам туди ніколи не ходив, квитки були для розіграшу в програмах, і ми чесно їх вручали переможцям. Навіть подорож, здається, до Данії на якийсь чемпіонат літаком разом із командою виграв хтось із наших слухачів! І, попри це, одного чудового дня до мене в офіс заявилися люди Суркіса. Пропозиція була проста: я мусив віддати йому контрольний пакет радіокомпанії, а в обмін мені пропонували його дружбу і «дах». Як тоді було сказано, «це більше, ніж гроші». Розумію, що моя відповідь обурила. Як наслідок – судовий позов від мого колишнього інженера, на той час звільненого, про нібито невиплачену зарплату. Ще одним фігурантом там була людина, яка жодного дня на радіо не працювала… Потім з’ясувалося, що інтереси обох представляє адвокат компанії партнера Суркіса. Але в суді справа розвалилася: трудова книжка позивача виявилася підробленою.

Минуло небагато часу, як на частоту радіо «Континент» у Києві подала заявку радіокомпанія «Онікс». На той час наша ліцензія була продовжена рішенням Національної ради на сім років, але воно не було оформлене остаточно: не існувало жодних законодавчих актів, що регулювали б це питання. Тодішній її голова Віктор Петренко просто пішов на лікарняний, щоб не підписувати кінцевий документ. А відповідальний секретар, у минулому працівник прокуратури, Володимир Горобцов побачив у ситуації можливість половити рибку в каламутній воді та кілька років поспіль як міг намагався «доїти» з мене гроші на «вирішення питання», хоча, по суті, свідомо заганяв усе в глухий кут. Після виборів 1999-го радіо «Континент» перебувало під постійним тиском українського політикуму, бо ми справді не лягли ані під владу, ані під опозицію. А це було актом невидимого нахабства на той час.

Ти був одним із важливих свідків у справі Георгія Гонгадзе, який працював на «Континенті». Що думаєш про це вбивство тепер, як його собі пояснюєш?

– Робота Гії на «Континенті» була радше співпрацею. Він був яскравим журналістом, і я радо дав йому ефірний час без жодних обмежень та умов. У разі інформаційної та творчої потреби він міг перервати будь яку програму, крім випусків новин, і вийти в ефір із терміновими повідомленнями. У той час Георгій фактично очолив службу новин радіо «Континент», а також щовечора мав авторську програму. Я згадую все те як найяскравіші часи нашого мовлення, те, заради чого й започаткував радійний проект. Музика, дуже хороша і якісна, хоча я за освітою музикант, все ж таки була лише тлом до інформації. Убивство Гії вважаю, з одного боку, заздалегідь ретельно спланованим, а з іншого – помилковим.

Поясніть…

– Гонгадзе не зробив і не написав нічого такого, за що йому могли помститися. Але він був на той час найяскравішим і найопозиційнішим до влади журналістом. Згадайте його прямі запитання до Леоніда Кучми на каналі «1+1». Для компрометації тодішнього президента він виявився кандидатом номер один. Режисером і замовником того злочину став, на мою думку, тодішній керівник АП Володимир Литвин. Він, вочевидь, вирішив, що настав його час вирушати в політичну подорож, і почав розробляти план, як взяти президента в лещата. Впевнений, що саме Литвин від імені Кучми роздав накази силовим генералам і полковникам щодо Гії та забезпечив для цього доказову базу. Можливо, він знав про існування записів. Принаймні це працювало на його інтерес. Якщо записами займався й не агент Литвина, той дуже спритно для себе їх використав.

На мою думку, справа Гонгадзе потрібна була Литвинові, щоб змусити Леоніда Кучму просунути його, тодішнього голову Адміністрації президента, вгору по політичній драбині.

Саме ви впізнали свого часу полковника Бернака, який за кілька місяців до вбивства Георгія намагався зібрати про нього інформацію…

– До речі, не розумію, чому ніде в документах, принаймні оприлюднених, не фігурує цей полковник Бернак, який приходив до мене. Сам факт, що його так ретельно ховають, уже наштовхує на думку про його важливу роль у цій справі.

В останній рік твоєї роботи в Україні тебе намагалися втягти у просування не зовсім адекватної версії вбивства Гонгадзе. Це було якось пов’язано з тиском на «Континент»?

– То було не в останній рік, а вже в останні тижні. Йшлося про посмертні листи колишнього міліціонера Ігоря Гончарова. Мені та журналістові Володі Бойку пропонували озвучити версію про виключну відповідальність колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Ми обоє відмовилися. Нехай Кравченко, за стандартами тих часів, був досить корумпованим міністром, але, думаю, Гію вбили в обхід нього. Можливо, тому його й прибрали.

Чому ви поїхали з України?

– Якось до мене зателефонував нібито слідчий прокуратури і сказав, що маю з’явитися на допит, причому негайно. То був суботній вечір. Я відмовився, пославшись на те, що ввечері у вихідний день той виклик видавався дуже сумнівним. Він сказав, що по мене зараз приїдуть. Я саме збирався на зустріч із журналістом з Великої Британії Ярославом Кошівим у центр міста, про яку ми домовилися по телефону. Коли вийшов із дому, до мене підійшли двоє чоловіків спортивної статури й представилися, що вони нібито з прокуратури. Показали мені якийсь папірець. Почув, як в одного з них спрацювала під курткою рація, і зрозумів, що неподалік має стояти авто, бо не на метро ж вони мене збиралися кудись везти. Поки я щось заперечував, один із тих молодиків спробував мене схопити за комір, я його вдарив і побіг. Розумів, що не втечу далеко, тому, завернувши за ріг, впав за кущ китайської вишні й перечекав, доки вони пробігли повз мене, потім тихенько побіг у протилежному напрямку. Після того додому вже не повернувся. Наступного дня побачився зі знайомим, який працював у міліції, розповів про ситуацію. Ще через день ми знову зустрілися, і він сказав, що я маю негайно, ввечері, виїхати з країни, бо нібито на мене отримано замовлення.

Я переховувався у друзів. Через кілька днів мені зателефонувала адвокат Марія Самбур, яка спільно з черкаським журналістом Валерієм Воротником співпрацювала тоді з Нестором Шуфричем із СДПУ (о). Вона казала, що в курсі моїх проблем і може допомогти. Я довго відмовлявся, але врешті погодився зустрітися з нею в барі «Барабан», запросивши на той самий час туди кілька друзів-журналістів, щоб не бути самому. Самбур прийшла разом із Валерієм Воротником, відразу за ними до бару зайшли двоє чоловіків у цивільному. Було зрозуміло, що то оперативники. Мені відразу запропонували співпрацю з Медведчуком. Умова проста: я погоджуюся, всі проблеми вирішуються, але мушу співпрацювати в питанні озвучення в ефірі потрібної їм версії вбивства Гонгадзе. Я певний час сперечався, але розумів, що не маю часу і можливостей для маневру. У кишені вже був квиток до Варшави на наступну суботу, за кілька днів. Тож вдав, ніби погодився. Ми домовилися зустрітися в понеділок. На тому й розійшлися. Наступної ночі таємно побачився з дітьми, попрощався, а в суботу виїхав до Польщі. У понеділок Самбур обривала мій телефон, але я не брав трубку. А в середу до приміщення радіо «Континент» увірвалися працівники міліції, вивезли все обладнання, розтрощили, що залишилося, і без оформлення будь-яких паперів заарештували двох працівників. Я тоді звернувся до Юрія Луценка, і він разом з іншими депутатами визволив моїх працівників із міліції. Хоча все одно їх за щось оштрафували.

Вам в ті часи також допомагав опозиційний депутат Віталій Шевченко, я не помилилася?

– Віталій приїздив до мене в Америку двічі. Разом з Ігорем Курусом вони запропонували відновити радіо «Континент». На умовах, що всі троє будуть у засновниках. Чесно кажучи, я тоді вже припустився першої моральної помилки, приставши на їхню пропозицію. А далі мусив за те відповідати, бо компроміс із власними принципами не міг минутися просто так.

Потім я двічі прилітав до України нібито на відкриття радіо, але, як виявилося, це було вже зроблено без мене і до засновників увійшли інші люди, їх знав Віталій Шевченко (у 2005–2009 роках також голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. – Ред.). Домовилися, що я повернуся до України й займатимуся «Континентом». Курус знаходив фінансування, і я почав розглядати це для себе як проект. Але він так і не став до дії.

Навесні 2007-го повернувся до України. Думав і сподівався, що повернувся. Почав оформляти документи, виявилося, що не маю прописки, без якої не міг увійти до засновників «Континенту»… Займаючись пропискою, несподівано з’ясував, що, виявляється, перебуваю в розшуку. Мені допомагала  юридично Валя Теличенко, а вже потім я дізнався, що розшук організував мій партнер по бізнесу, перший заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ігор Курус. Я домагався прав бодай на третину відновленого підприємства. І це не сподобалося.

Підсумовуючи події 2007 року сьогодні, можу сказати, що мене просто використали. Увійти до кола засновників мені не дали.

Наскільки прозоро діяла Національна рада з питань телебачення і радіомовлення за Кучми та за Ющенка?

– За неофіційною інформацією, на початку 2005 року склалася неписана схема, за якою грали всі члени Нацради – і від президента, і від парламенту. Для кворуму, щоб радіо або ТБ отримало ліцензію, потрібні п’ять голосів із восьми. Всіляко заохочувалося, щоб заявник або віддав 5/6 безпосередньо членам Нацради, або ввів у засновники їхніх людей, або викупив їхні частки. Наприклад, у Києві FM-ліцензія коштувала від $3 млн до $5 млн…

Яка подальша доля радіо «Континент»?

– «Континент» був брендом і в нинішній політичній ситуації відновленню не підлягає. Але я прочитав днями на якомусь сайті нібито оновленого «Континенту», що він є правонаступником радіо «Континент 100,9 FM». Можу відповідально заявити: жодна радіостанція не є ні юридично, ні фактично правонаступником того радіо «Континент», яке робив я, Сергій Шолох, у Києві на частоті 100,9 FM.

А хотіли би колись повернутися до цього проекту?

– Тільки якби держава Україна визнала, що знищення радіо «Континент» було абсолютним актом злочинної репресії щодо його власника і слухачів, відшкодувала збитки, яких я зазнав, і повернула мені частоту мовлення, бажано 100,9 FM. Тоді я відновив би свій «Континент», безумовно. Інші варіанти не розглядаються.

Якби все починати спочатку, що ти зробив би інакше?

– По-перше, варто було би паралельно розпочати випуск друкованого видання, хоча б тижневика. Бо цікаві радійні програми просто лягали в архів. По-друге, треба було від самого початку бути агресивнішим і йти на створення мережі й власної рекламної агенції, а також продюсерського центру, рухатися в бік прямого супутникового мовлення, бо його практично неможливо було б тримати під контролем уряду. Якби прийняли рішення запровадити пряме супутникове  мовлення, то я, можливо, спробував би ще раз, але то вже був би не музично-інформаційний формат, а інформаційно-музичний. Крім того, важливо було не зосереджуватися лише на радіо, а вкладатися в інші види бізнесу, приміром, тур-агенція «Континент», ресторан «Континент», таксі «Континент», клуб «Континент», але… Своїх ресурсів на таке не вистачало. Погодитися ж на чиєсь фінансування, а відтак додаткову залежність я не міг.

Спілкувалася Алла Лазарева, Тиждень.ua

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

«Решалы» в Минагропроме

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Уважаемые читатели! Предлагаем вам обратить свое внимание на ту сферу, которая до недавнего времени считалась в Украине упадочной, но каким-то чудом способствовала появлению многих миллионеров и крупных компаний. Уже не является инсайдерской информацией то, что агросфера Украины обогнала по перспективам инвестирования много других отраслей общественного производства, в т.ч. и метало обрабатывающую.

Следует признать, что в настоящее время существуют три основных пути приумножить свое состояние в агропромышленном комплексе:

— на свой страх и риск начать собственный бизнес. Приобщившись к большому и не очень, гостеприимному лагерю себе подобных, нести тяготы и кропотливым трудом зарабатывать копейку;

— любым путем «влезть» в когорту тех, которые властными полномочиями устанавливают ограничения, запреты или вообще делают невозможной работу первых, и тянуть, тянуть, тянуть из трудяг денежку в собственный карман;

— выступать посредником в отношениях между первыми и вторыми, помогая «за долю малую» решать проблемы первых.

В силу особенностей украинского быта, практически каждый рядовой украинский гражданин когда-либо сталкивался с третьей категорией любителей наживы – это так называемые «решалы». Правда во времена СССР они почему-то назывались «аферистами».

Следует отметить, что на протяжении последних 5 лет, для взаимодействия административного ресурса с народом, в Украине был создан специальный институт государственных служащих – советников, которые «заточены» именно под взаимодействие с «решалами» и передачу заработанных средств админресурсу. С их появлением и окончательным определением их «функционального назначения», все «решалы» начали вращаться в кругу их орбиты.

Поэтому стоимость Вашего вопроса, а также статус «решалы» напрямую зависит от ранга «советника», с которым он взаимодействует.

Учитывая последние коррупционные скандалы, эту систему целесообразно расписать «в лицах» на примере Министерства агрополитики. Не успели читатели забыть коррупционный скандал, фигурантом которого был заместитель и товарищ министра – Михаил Чужмир, как получают новый, хотя, возможно, и не такой резонансный.

Так, уже довольно долго, в учреждении, которое «Зеркало недели» назвало Министерством аграрного взяточничества, работает спарка «решала» – «советник», а именно Просяник Владимир Михайлович и Синев Игорь Валерьевич.

Пути, которыми каждый из них шел к такому тандему различны, но их содержание не очень то отличается (в контексте отношения к закону), и в конце концов они нашли друг друга. Разве что у В. Просяника, в связи с разницей в возрасте, этот путь был более длинным и тернистым. Учтите, что во времена СССР, органы борьбы с хищениями социалистической собственности называли кражу кражей, а злоупотребление служебным положением – злоупотреблением, а не коммерческой жилкой или бизнес-навыками.

Вот поэтому и имеет господин Просяник ряд судимостей за экономические преступления, а господин Синев нет. Но как говорил известный персонаж: «… То, что Вы не сидите – не Ваша заслуга, а наша недоработка …».

Так вот, В. Просяник начал воровать еще в лихие девяностые, когда и «схватил» первый срок.

Указанное лицо, занимая в 1988—1990 годах пост руководителя кооператива «Лотос» (г. Балаклея, Харьковской области, ул. Кирова 73), созданного для производства металлических крышек для домашнего консервирования, являясь должностным лицом и злоупотребляя служебным положением, совершило хищение кооперативных денежных средств в крупных размерах, должностной подлог, а также из корыстных побуждений и вопреки интересам службы, использовало свое служебное положение, что повлекло тяжкие последствия.

Установлено, что Просяник В.М. передавал произведенную кооперативом продукцию для реализации в магазины Харьковской и Полтавской областей, однако полученные от продажи средства в кассу кооператива не возвращал, а присваивал. Началось все с 500 советских рублей. Дальше – больше. Дошло до извлечения из кассы предприятия различных сумм от 3 до 5 тыс. рублей. В результате, общая сумма похищенных средств составила около 200 тыс. руб. Представьте, что это за сумма по тем временам! И наказание за указанные преступления было очень суровое.

Естественно, господин Просяник Владимир Михайлович попал в поле зрения ОБХСС и в ноябре 1990 года был арестован. Его действия были квалифицированы по ст. 86-1 Уголовного кодекса УССР, которая предусматривала уголовное наказание от лишения свободы сроком на 15 лет до высшей меры.

Однако 27 февраля 1992 судебная коллегия по уголовным делам Харьковского областного суда, рассмотрев в открытом судебном заседании дело по обвинению «Крышечного короля», переквалифицировала его деяние: Просяник В.М. был окончательно осужден за совершение совокупности преступлений, предусмотренных ст. 84 «Хищение государственного или коллективного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением», ст. 165. «Злоупотребление властью или должностным положением », а также ст. 172 «Должностной подлог» Уголовного кодекса Украинской ССР 1960 года, к лишению свободы сроком на 3 года.

Каким-то чудом ст. 86-1 была переквалифицирована в ст. 84 УК, а нанесенные им убытки были уменьшены с 200 тыс. до 90 тыс. руб. Возможно, суд учел полтора годичную «отсидку» во время предварительного следствия и сжалился, глядя на сложную судьбу господина Просяника, назначив ему наказание в виде 4 лет исправительных работ на заводе Малышева?

Следует также отметить, что при этом, согласно приговору суда, у г. Просяника Владимира Михайловича было конфисковано все принадлежащее ему имущество. Возникает вопрос, как же ему удалось по окончанию отбывания наказания, приобрести сначала «небольшую» квартиру в Киеве, на ул. Малая Житомирская, а вскоре после этого – маленький трехэтажный «сиротский домик» в с. Гатное рядом с Киевом? Наиболее вероятно, что средства были получены им от деятельности фирмы «Промоборонкомплект», которая приторговывала комплектующими к танкам, успешно и безвозмездно полученными на том же заводе Малышева.

В 2005—2007 годах Просяник был причастен к деятельности ряда фиктивных предприятий (в частности «Полис Газ»), через которые отмывались средства, полученные от торговли похищенными у государства нефтью и газом.

В настоящее время данное предприятие пытаются ликвидировать, однако «почему-то» мешает налоговая… Возможно потому, что на адресе регистрации (г. Полтава, ул. Октябрьская 22) зарегистрировано еще 55 субъектов предпринимательской деятельности? Или потому, что директор и учредитель (в одном лице) не установлены?

Господин Просяник Владимир Михайлович, сообщите же наконец бедным полтавским налоговикам о том, что фирма сброшена на «фунта» и ребятам уже нечего там искать. Или все-таки какие-то документы тех периодов у Вас еще спрятаны? Может быть, дома на Малой Житомирской ¾, кв. 12, или в доме в Гатном Киевской области?

Сообщите сами, потому что, сообщим мы! И желательно сообщите также о своей реальной биографии и трудовом пути. Учитывая действующее пенсионное законодательство, внесение недостоверных данных в трудовую книжку опять-таки преступление. А у Вас как-то исчезли из нее и судимость, и исправительные работы. При этом реальные источники доходов, благодаря которым Вы приобрели и квартиру, и дом, и машину, там тоже отсутствуют.

И сейчас одним из судов г. Киева рассматривается дело по обвинению г. Просяника В.М. в совершении преступления, предусмотренного ст. 191 Уголовного кодекса Украины «Хищение имущества с использованием служебного положения». Так что, не можете без приключений? Грустно?

Но не грустно наверное г. Синеву И.В., который связался с таким ненадежным «решалой». Какой прокол в схеме! Хотя бы господин Просяник В.М. не заявил компетентным органам под протокол о том, что он действовал как агент Министерства агрополитки!

Вам бы Игорь Валерьевич признаться своему Шефу о таком «засвете», потому что если выплывет само – будет намного хуже!

Собственно г. Синев Игорь Валерьевич доказал личную преданность своему Шефу, там же где и печально известный г. Чужмир – в Житомирской областной государственной администрации. По предварительным данным, во время работы в ОГА, господин Синев И.В. помогал решать вопросы (связанные с экологическими допусками), касающиеся открытия завода по производству МДФ (древесно-волокнистой плиты средней плотности) в г. Коростене, которым в настоящее время руководит сын господина министра, вместе с Коростенский мэром.

Однако, в дальнейшем его заинтересовала «благотворительная» деятельность. К сожалению не для помощи людям с особыми потребностями, а в связи с теми льготами, которые дает государство обществам слепых, глухих и т.д. Напомним, что по действующему законодательству Украины единственным законным средством оптимизировать налогообложение предприятия является «схема инвалидов» и вариации на эту тему.

Вы удивитесь, насколько может быть разнообразной деятельность отдельных организаций инвалидов! Как оказалось, некоторые из них торгуют мясом, производят окна, проводят подрядные ремонтные работы и т.п. И если бы в тех организациях действительно работали (а не числились) люди с особыми потребностями, то Вам бы, г. Синев И.В., надо было поклониться до земли. Но как-то спина не сгибается …

И вот почему. Наконец одна из рейдерских схем по мясу стала проста и понятна. Она состоит в том, что ветеринарная инспекция, проверяя хозяйства, выносит вердикт – например, крупный рогатый скот болен туберкулезом. Но знаете ли Вы, что, несмотря на обязанность хозяина ликвидировать такую корову, поставленный диагноз оставляет возможность использовать ее мясо для производства колбас, фарша и других изделий, которые мы с Вами прекрасно употребляем? Куда в таком случае передать мясо? А Вам подскажет та же инспекция. Вспомните первый коррупционный скандал в Министерстве агрополитики, причиной которого было задержание при получении взятки в размере 42 тыс. долларов США, заместителя председателя Государственного комитета ветеринарной медицины Александра Жука. И эта же инспекция приведет к Вам «жуков-предпринимателей», которые прекрасно это мясо выкупят по заниженной цене. И продадут в дальнейшем на какой-то большой мясокомбинат.

То есть мы имеем использование админресурса для минимизации себестоимости продукции. Но колбаса продается по нормальной, а не по заниженной цене! Известно, что рост прибыли пропорционален росту налога на прибыль.

Вот тут и нужны инвалиды, ведь они пользуются почти единственной в Украине законной налоговой льготой и освобождены от уплаты налогов на прибыль и на добавленную стоимость. Именно такие организации, например связанные с г. Синевым Игорем Валерьевичем предприятия «Роман» и «София», берут на себя всю налоговую нагрузку, вызванную ростом стоимости мяса. Все равно платить никому не надо! Еще один интересный факт, который стал известен в ходе проведения журналистского расследования: предприятием «Роман» руководит некий Роман Жук. Связи с бывшим министерским работником – заместителем председателя Государственного комитета ветеринарной медицины А. Жуком не усматриваете?

А по последней информации СМИ сверхприбыли вообще выводятся из Украины в оффшорные компании.

В этой схеме г. Просяник В.М. обеспечивал административное давление на владельцев животных. И попал в нее наверняка благодаря своим амбициозным высказываниям о личных знакомствах с высокопоставленными лицами, сидящими на Банковой, Грушевского и Ризницкой.

Как-то забыли идеологи обрисованной схемы то, что трепать языком – основная работа каждого «решалы». И не проверили, кто он такой на самом деле.

Поэтому господин Просяник Владимир Михайлович, Вы безосновательно затрагиваете в своих разговорах интересы чрезвычайно влиятельных людей. А если они в конце узнают, что вы их «друг», знакомый или агент влияния? Они обидятся! И серьезно! Как же вы видите свое дальнейшее будущее?

А Вы, господин Синев Игорь Валерьевич, будьте осторожны в контактах! Если общий бизнес с руководителями предприятий «Роман» и «София» господами Жук (одного из которых до сих пор не могут найти даже органы внутренних дел), а также хорошее отношение к их бухгалтеру – дочери господина Просяника, Карине Просяник еще как-то можно будет объяснить своему патрону, то на вопрос, какие общие дела могут быть у советника Министра с мошенником Просяником, Вы точно не найдете ответа!

Будьте осторожны для Вашего же блага, а также блага Вашего Шефа. Ведь если Ваш Шеф не отдавал (а он не отдавал, это Вы что-то не поняли или не расслышали), г. Просянику Владимиру Михайловичу и Вам указания воровать, то ему ваши действия очень не понравятся.

Что же будет дальше? Покажет расследования компетентных органов и решения суда. Но хотим напомнить всем «советникам» и «решалам» о положениях Уголовного кодекса Украины, которые предусматривают, что в случае добровольного отказа от совершения преступления, вы не понесете обязательного уголовного наказания. Советуем, хватит! Хватит! Время исчезать, потому что если пропустите этот момент – закончите как г. Просяник.

Анастасия Марцинюк, Национальное бюро расследований Украины