March 2nd, 2012

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Подозрительные авиакатастрофы

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Авиакатастрофа, в которой погиб президент Польши Лех Качиньский, навела СМИ на мысль опубликовать списки авиакатастроф с первыми лицами государств. Немаленький получился список, особенно если учесть молодой возраст авиации, вообще, и пассажирской, в частности.

Отмечается, что президент Боливии Ортуньо погиб в подстроенной авиакатастрофе. Лидер Панамы генерал Торрихос погиб в авиакатастрофе при загадочных обстоятельствах. Имя у него интересное – Омар. Президент Эквадора Агилера погиб в авиакатастрофе при невыясненных обстоятельствах. Президент Мозамбика Машел — в авиакатастрофе, причины которой до сих пор не выяснены. Надо полагать, не будут выяснены никогда, так как с 1986 года прошло более чем достаточно времени для выяснения. Сбит самолет, на борту которого находились президент Бурунди Натриамира и президент Руанды Хабьяримана. Подозреваются повстанцы тутси.

Только в первом десятилетии нового тысячелетия в разных авиакатастрофах погибли генсекретарь администрации президента Чада, министр, военное руководство Судана, президент Македонии Трайковский.

ПРОСТО АРИФМЕТИКА

Если сравнить количество авиакатастроф с участием лидеров государств и крупномасштабных политиков с катастрофами, в которых гибнут простые люди, сопоставить с этим числом пропорцию лидеров и простых людей, выяснится, что политические лидеры попадают в авиакатастрофы в тысячи, если не в десятки тысяч раз чаще. Это со всей очевидностью наводит на мысль о негативном влиянии занятий большой политикой на безопасность перелетов, которая может показаться мистической, если не учитывать вполне земные, а не воздушные реалии. Правда, лидеры и летают намного чаще, но это объяснение не исчерпывающее.

Возьму на себя смелость предположить, что есть невыясненные обстоятельства и в авиакатастрофе, в которой погиб наиболее вероятный преемник Мао Цзэдуна. Очень уж «своевременно» случилось это.

Загадочные обстоятельства, невыясненные обстоятельства, неуточненные данные. Все это — не более, чем дипломатические формулировки, политкорректность и эвфемизмы экспертов и журналистов, нежелающих быть наказанными за свои вольнодумство и дерзость.

Какие могут быть загадочные и невыясненные обстоятельства там, где речь идет о первых лицах государств, то есть о власти? В отсталых и тоталитарных странах политической власти всегда сопутствует неправедно нажитое богатство, а также борьба без правил за власть и богатство. Не зря количество авиакатастроф с лидерами развитых стран близко к нулю.

ОСОБЫЙ СЛУЧАЙ

Авиакатастрофа, в которой погиб лидер Польши, не похожа на все вышеперечисленные потому, что здесь недостаточно оснований для подозрений на злой умысел претендующих на его место политических противников, вроде Дональда Туска. В Польше проводятся демократические выборы, и лидеры уступают президентское кресло в соответствии с волей народа.

Зато в катастрофе нельзя исключать злой умысел со стороны лидеров других держав, против которых покойный президент отстаивал интересы Польши. Президент Качиньский был известен своей непримиримой позицией по отношению к России. За время своего президентства он был в России только раз, в 2007 году. И то, он тогда посетил только кладбище в Катыни, а с российскими лидерами не встретился, в столицу не ездил.

Символична и цель поездки президента Качиньского – поминовение в связи с семидесятилетием расстрела цвета польского офицерства в Катыни. Вместе с президентом, депутатами, начальником штаба, главой Национальной безопасности, погибли и президент Института национальной памяти, а также секретарь Совета охраны памяти борьбы и мученичества, — есть в Польше и такие организации, — Януш Куртыка и Анджей Пшевозник… У нас таких нет.

Гибель самолета под Смоленском больше напоминает не по авиационным, а по политическим обстоятельствам катастрофу с Генсеком ООН Дагом Хаммаршельдом. Был ли здесь чей-то злой умысел или нет, покажет будущее. Если покажет, конечно. В любом случае, это огромная потеря для Речи Посполитой и всего демократического мира.

Чингиз Султансой

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

“Народный бюджет” – в бандитские карманы Матвийчука?

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

На персональном сайте председателя одесской обладминистрации Эдуарда Матвийчука последнее время рекламируется махинация под названием «Народный бюджет». О сути этой «разводки»мы еще поговорим, а пока надо отметить далеко не случайный характер губернаторского интереса к присвоению бюджетных средств с последующим вложением в свой венгерский бизнес.

О связи Матвийчука с криминалом в последнее время не говорит только ленивый, и эта тема постоянно питается новыми сведениями. Господин губернатор может думать, что люди ничего не знают и ничего не замечают, но всей Одессе хорошо известно, что на прошлой неделе он вызывал к себе на ковер руководителя КРУ в Одесской области и требовал прекратить проверку фирм группы «Инкор» Руслана Тарпана. Тут, правда, Матвийчук взялся за дело, которое не по зубам для местного феодала. Угрожая чиновнику как минимум увольнением, как максимум уголовной ответственностью, губернатор не догадывался, что проверка проводится по поручению Президента Украины. Сколько  ни угрожай увольнением исполнителю, сколько ни кричи, сколько ни разоряйся, хоть кол на голове теши – добросовестный чиновник ни за что не нарушит закона и субординации, даже если его стирают в порошок.

С Русланом Тарпаном, про «воровские победы» которого всезнающий Google сообщает на первой же странице поиска, Матвийчук «распилил» 700 миллионов (!) гривен, грубо нарушая законы и без всяких формальностей типа тендеров. Самой скандальной из афер Матвийчука-Тарпана стала реконструкция станции биологической очистки «Северная» за 500 млн. грн., в ходе которой вместо модернизации очистных сооружений подельники решили просто провести трубу для сброса нечистот в море. А потом все удивляются, отчего такие грязные пляжи!

Губернаторскую  трубу за полмиллиарда одесситы окрестили  «золотой трубой», и невеселые шуточки  о том, что бюджетные деньги вылетают в трубу, стали неотъемлемой частью местного фольклора.

Но вернемся к «народному бюджету». С первого взгляда может показаться, что речь идет об обычном популизме: людей, мол, по всем городам и селам соберут на сходы, спросят, чего им еще надо для полного счастья, а затем напишут местные бюджеты на основании пожеланий граждан. Однако внимательное прочтение губернаторской бизнес-схемы заставляет трезво мыслящих одесситов схватиться за голову, потому что обман и явное надувательство лежат буквально на поверхности.

Начнем с 300 млн. грн., якобы «заработанных» предприимчивым председателем обладминистрации. Неужели Матвийчук не знает, что чиновникам запрещено законом заниматься предпринимательской деятельностью? Конечно, знает. Просто он плюет на закон, так же, как в случае со своим незаконным гражданством Венгерии.

Единственный способ для чиновника «заработать» миллионы – это украсть. Итак, Матвийчук намерен украсть 300 миллионов. С поразительным цинизмом кража будет производиться «по просьбам трудящихся». Заранее организованные «сходы», проплаченные участники с заготовленными выступлениями – часть незаконной схемы. А в результате средства местных бюджетов будут перераспределены «нужным» для махинации способом. И там, где раньше коммунальные предприятия ремонтировали, например, две дороги, в «народных бюджетах» предусмотрят ремонт одной дороги по цене двух с привлечением своей фирмы-однодневки. А разницу подрядчики, по типу такого себе Тарпана поделит с великим комбинатором Матвийчуком. Совершенно очевидно, что «народный бюджет» придуман для перекачивания бюджетных денег в личные карманы, и ни для чего больше.

Сегодня, торгуя назначением кандидатов в депутаты ВРУ по мажоритарным округам, Матвийчук гарантирует своему подельнику избрание в Раду по одному из округов Одессы, для того чтобы избежать ответственности перед Законом. А сам срочно переводит теневые доходы в Венгрию и надеется сбежать туда, ведь терпение Президента не безгранично. Однако неужели обнаглевшие воришки не понимают, что таких масштабов воровства им никто не простит?

Юлия Турбаевская, свободный журналист “ХайВей”

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Шок и трепет. Некоторые аспекты медицинской реформы – бессмысленной и беспощадной

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Обсуждение темы медицинской реформы в эфире «Свободы слова с Андреем Куликовым», на ICTV, 6 февраля, произвело на меня самое мрачное впечатление. Я не Бог весть какой специалист в медицинской реформе, оцениваю проблемы отрасли с точки зрения рядового потребителя – однако услышанное мною в студии просто, как говорят в народе, «на уши не натянешь».

Тришкин кафтан

Началась передача с презентации Ириной Акимовой президентского проекта создания детских перинатальных центров в областях.

Хорошая, на первый взгляд, задумка – создать комплексные центры с лучшим оборудованием, которые бы вели сложные беременности и роды, а заодно и помогали бы семьям, которые хотят, но не могут иметь детей. Даже Николай Томенко сгоряча сказал, что никто в студии не возразит против такой замечательной идеи.

Томенко погорячился. А я точно был против. По двум вполне объективным причинам.

Во-первых, я вообще подозрительно отношусь к дорогим и уникальным объектам. Причем, если они сооружаются за счет государственного бюджета, то подозрение перерастает в уверенность…

У нас уже нет Детской больницы будущего. Будем строить еще 25?!

Во-вторых, Ирина Михайловна не ответила на вопрос ведущего относительно источников финансирования всего этого великолепия.

А это ведь принципиально важно. Если никаких новых источников финансирования нет – значит, средства на строительство и эксплуатацию новых перинатальных центров будут взяты из бюджета обычных женских консультаций и роддомов.

То есть, совершенно по принципу тришкиного кафтана, предполагается улучшить обслуживание 0,5% рожениц за счет ухудшения обслуживания 99,5%… Причем речь будет идти о тех 0,5%, которые реально смогут оплатить недешевые услуги этого самого центра.

Думаю, что печальная статистика женской и детской смертности в результате этой нехитрой операции вычитания и деления только ухудшится.

Но зато средства будут уже освоены.

Лично я бы предложил Виктору Федоровичу и Ирине Михайловне вместо того, чтобы страдать «перинатальными» фантазиями — просто посетить разок Украинский медицинский центр реабилитации детей с органическими поражениями нервной системы, и подумать над куда более актуальной проблемой: оборудованием этого учреждения лифтом. Кстати, центр находится не так уж далеко от Межигорья.

Тем более, что-то мне подсказывает – с созданием перинатальных центров нагрузка на центр Мартынюка резко возрастет…

Где эта улица, где этот дом?

Дальнейшая беседа убедила меня в том, что я живу в несколько другой стране, в отличие от руководителей украинской медицины.

Экс-министр Николай Полищук поведал, что в Украине, оказывается, есть проблема с семейными врачами.

Николай Ефремович! Вас обманули!

В Украине – если вы, конечно, имели в виду именно Украину – нет проблемы с семейными врачами!

Проблема с педиатрами – есть. У нас один педиатр на три участка, причем половина из них – слегка образованные девочки, а другая половина – глубокие пенсионерки. То есть, дети, вышедшие из ваших/президентских перинатальных центров, просто останутся без педиатрического наблюдения.

А вот проблем с семейными врачами у нас – нет. Просто потому, что нет самих семейных врачей.

«Семейными врачами» у нас наскоро обозвали участковых терапевтов, которых тоже не хватает, и которые не могут заменить не только узких специалистов, но и тех же педиатров, потому что их лечебный опыт на 70% состоит из старушек, которые в поликлинику ходят не так полечиться, как с подружками пообщаться. Как подступиться к ребенку, тем более – к маленькому ребенку, не говоря уже о том, чтобы его лечить, они просто не знают…

Но тут в процесс вновь вмешалась Ирина Акимова. И заявила, что так-таки да – семейные врачи у нас, оказывается, активно работают и, более того, их фантастически эффективная работа принесла свои плоды – в регионах, где начат эксперимент по внедрению семейных врачей, снизилось количество вызовов скорой!

Ирина Михайловна!

А вот если вообще закрыть станции скорой помощи, то количество вызовов сразу снизится на 100%!

Вот это будет могучее свидетельство невероятного роста украинской медицины!

Кстати говоря, почему именно снизилось число вызовов скорой помощи, в АП могли бы и поинтересоваться. Мне представляется самый простой вариант: в большинстве регионов «скорые» обычно вызовы просто не принимают, выезжая только в самых исключительных случаях – на аварии, случаи явных тяжелых травм и ситуации, когда по симптомам можно опасаться летального исхода, например, инфаркт, острый аппендицит и тому подобное.

Соответственно, опыт того, что «скорая» все равно не приезжает, должен подсказывать гражданам, что и звонить на 103 – бесполезно.

Кстати: все ли старушки знают, что набирать надо именно 103?..

Выводки

Я, повторюсь, не специалист в реформировании медицинской отрасли. Не исключаю, что семейным врачам действительно нет альтернативы. Наверное, нужны и перинатальные центры.

Однако могу сказать совершенно определенно: медицинская реформа у нас, мягко говоря, непродуманна.

На мой непросвещенный взгляд, учитывая огромную инерционность механизма и его зависимость от качественного образования – наверное, надо было бы начать с реформы медицинского образования, поднять зарплаты, выпустить специалистов – и только после этого посадить их в свежесозданные специальные учреждения. И начать, пожалуй, с сел и малых городов.

Опять же, побороться с коррупцией.

Прежде чем ко всему этому приступать, надо посоветоваться с общественностью, со специалистами.

В конце концов – поэкспериментировать на крысах! А не на людях…

Думаю, однако, никто этим заниматься не будет. Причем совершенно независимо от того, кто будет находиться в кресле президента и министра охраны здоровья.

Либеральные реформы естественным образом подталкивают к тому, чтобы строить медицину не как организацию охраны здоровья, а как организацию по зарабатыванию денег. Однако чтобы запустить в эту сферу достаточно средств, надо, чтобы наше правительство имело доступ к печати долларов, евро или, хотя бы, юаней.

В общем, относительно эффективная система здравоохранения нам грозит только в случае возвращения советской сласти…

Василий Стоякин, директор Центра политического маркетинга, Украинская правда

nacburo, національне бюро розслідувань, нацбюро

Газові угоди Тимошенко – хронологія злочинів та національної зради. Друга частина

Запись опубликована НАЦІОНАЛЬНЕ БЮРО РОЗСЛІДУВАНЬ УКРАЇНИ. Please leave any comments there.

Посередники та їхні господарі

Крім Президента Віктора Ющенка, винуватцями січневих газових угод, які пані Тимошенко проголосила була успішними, називають Фірташа, Бойка та їхню «РосУкрЕнерго».

Як відомо, протягом 15 років (з середини 90-х років) у схемах транзиту та постачання газу в державах колишнього Радянського Союзу постійно з’являлися різноманітні посередницькі структури. Спочатку це була «Республіка» Бакая, потім АТЗТ «Інтергаз», яку пов’язували з тим таки Бакаєм та Шаровим, після них прийшла «Ітера» Макарова в купі з ЄЕСУ Юлії Тимошенко та Лазаренка, далі була Eural TG, за якою манячила постать Могилевича. На заміну останньої структури влітку 2004 року постав весь «білий та пухнастий» «РосУкрЕнерго», співвласниками якого спочатку оголосили Arosgas Holding AG, що належить Газпромбанку, та австрійську компанію «Райфайзен Інвестмент». Щоправда потім, після прискіпливого інтересу Мін’юсту Сполучених Штатів, з’ясувалося, що «Райфайзен Інвестмент» є лише номінальним власником «РосУкрЕнерго», а реальним – «Центрогаз Холдинг», який на 90 відсотків контролює Дмитро Фірташ і на 10 – Іван Фурсин. Сам факт існування всіх цих приватних посередницьких структур в нинішніх монополізованих схемах транзиту та постачання газу є відображенням жахливого рівня корупції, яка панувала й продовжує панувати на всьому пострадянського просторі.

Але очевидно, що організатором та координатором корупції на газовому ринку є Газпром та керманичі Росії. Для них газовий монополіст – це не тільки бездонне джерело власного збагачення, а й інструмент корупційного розбещення політичних еліт. Причому давно вже не тільки пострадянського, а й усього європейського простору. Варто згадати хоча б колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера, який, перебуваючи при владі, активно лобіював ідею створення Північного газового потоку, а потім пішов працювати в комерційну структуру, пов’язану з його будівництвом. Корумпованих можновладців завжди легко переконувати та схиляти до прагнень і намірів, які має хабародавець.

Аналітики неодноразово звертали увагу на те «диво», що якийсь бізнесмен із Чернівців отримав фактично половину капіталу в компанії, яка не тільки постачає газ в Україну, а й у декілька центральноєвропейських країн. Якби «РосУкрЕнерго» забезпечувало лише Україну, то можна було б припускати, що Фірташ, маючи половину в капіталі компанії-посередника, представляє інтереси певних осіб лише в українській владі. Але повірити, що йому та деяким українським можновладцям справді належить половина капіталу компанії, яка отримує значну частину прибутку від російського газу, що постачається в центральноєвропейські країни і до яких наші можновладці не мають жодного стосунку, може тільки дуже наївна людина.

За очевидною логікою, компанія, яка не має за душею нічого, крім можливості бути посередником та отримувати на цьому величезні прибутки і яка в будь-який момент може припинити своє існування, насправді контролюється тими, від кого залежить її діяльність, – Газпромом та російськими можновладцями, котрі є її справжніми власниками. Абсолютно переконаний, що насправді їм у цій структурі належить значно більше, ніж формальних 50 відсотків Газпрому, хай би що з цього приводу не казали офіційні особи в Москві та Києві.

Це все є принципово важливим для розуміння, якою мірою Фірташ, Бойко чи будь-хто з українських посадовців міг впливати на рішення Газпрому щодо підписання чи не підписання газових угод з Нафтогазом наприкінці грудня 2008 року.

Як заважали Фірташ і Бойко

Пані Тимошенко та бютівські політтехнологи намагаються переконати суспільство, що Фірташ з Бойком своїми поїздками в Москву й переговорами з російськими високопосадовцями та керівниками Газпрому заважали підписанню контракту між Газпромом і Нафтогазом. Більш того, нам як доконаний факт підносять твердження про те, що ці пани з метою збереження «РосУкрЕнерго» на українському ринку пропонували Газпрому купити газ для України по 285 доларів за тисячу кубів, у той час як Нафтогаз вважав навіть ціну в 235 доларів дуже завищеною.

Спробуємо логічно помислити та розібратися, що з цих тверджень відповідає дійсності, а що є відвертою неправдою.

Очевидно, що Фірташ розраховував, незважаючи на всі підписані у 2008 році між президентами та урядами України й Росії документами, зберегти «РосУкрЕнерго» як посередника в постачанні газу в Україну. І його сподівання не в останню чергу ґрунтувалися на наявності заборгованості за поставлений газ. Пам’ятаєте одну з ключових тез меморандуму, підписаного Тимошенко й Путіним, – прямі договори між Газпромом та Нафтогазом, але за умови відсутності боргів станом на кінець 2008 року?

Так, 21 грудня 2008 року в інтерв’ю телеканалу «Інтер» Фірташ назвав «риторичним» запитання про те, чи залишиться «РосУкрЕнерго» посередником у поставках газу у 2009 році.

«Ми обговорюємо це питання щороку, і давайте подивимося, як все скінчиться. Насправді, ситуація складна. Україна ніколи, починаючи з 1995 року – до речі, коли ще було ЄЕСУ (очолюване Юлією Тимошенко) – ще не робила таких великих боргів. Тому, моя думка, будуть складні перемовини. Для Росії буде складним ухвалення рішення, бо треба розуміти, як будуть закриватися ці борги», – сказав Фірташ.

Отже, очевидно, він сподівався, що борги за газ збережуться, а отже, будуть підстави для збереження «РосУкрЕнерго» в схемі постачання газу в Україну. Очевидно, що саме з цим були пов’язані його поїздки напередодні 2009 року в Москву. Але Ющенко, який за версією бютівських політтехнологів лобіював інтереси «РосУкрЕнерго» та намагався зберегти його як посередника, втрутився в питання погашення боргів і сприяв його вирішенню. Хоча, якщо йти за логікою піарщиків від БЮТ, Ющенко повинен був «умити руки» й не займатися газовими боргами, більш того – навіть заважати цьому, тим самим забезпечуючи передумови для збереження «РосУкрЕнерго» як посередника.

Слід також зазначити, що Фірташ почувався доволі впевнено навіть без виконання функцій посередника. І мав для цього підстави. Уже на початку 2009 року він наголошує: «У разі виключення РУЕ зі схеми постачань російського газу в Україну компанія залишиться як мінімум на українському ринку, як бізнес на розподільному ринку, і не факт, що вона не залишиться на експорті». Він також сказав, що RUE придбало контрольні пакети облгазів в Україні й контролює 75% обсягу газу, що продається в Україні (майже 50 млрд. куб. м на рік). «Газ реально продає не „Нафтогаз України“, а облгази».

Фантазії від Бакая?

Але головним своїм козирем у намаганні переконати суспільство, що саме «РосУкрЕнерго» сприяло зриву підписання газових угод наприкінці 2008 року, бютівські політтехнологи називають пропозицією купити газ для України за ціною 285 доларів, яку начебто зробив Газпрому «РосУкрЕнерго».

Узагалі вперше таку інформацію озвучив у інтерв’ю «Дзеркалу тижня» колишній керівник НАК «Нафтогаз України» Ігор Бакай, який в Україні в той час офіційно перебував у розшуку, але при цьому спокійно жив тоді в Москві й на переговорах був консультантом для представників української сторони.

«Пристрасті підігрівали самі посередники тим, що завжди давали Газпрому ціну вищу, ніж просив „Нафтогаз“. Газпром каже, мовляв, ви не погоджуєтесь на 235 дол., а ось ця структура пропонує нам по 285 дол.», – зазначив Бакай.

Потім цю ж інформацію озвучив Міллер – уже після підписання газових угод 20 січня 2009 року.

А вже після того її як беззаперечний факт почали активно поширювати бютівські технологи, посилаючись на того самого Міллера.

Але задамося питанням: наскільки взагалі це твердження відповідає дійсності?

Спочатку слід звернути увагу на те, що до 20 січня 2009 року жодного разу цього ніхто не стверджував. Публічно про це не заявляв ні Газпром, ні Тимошенко з її агітаційною командою, ні Фірташ, ані будь-хто, кого можна було б пов’язати з «РосУкрЕнерго». Хоча в період з 1-го по 19 січня 2009 року з боку Тимошенко та її політтехнологів на адресу «РосУкрЕнерго» було висунуто безліч звинувачень. Та цього не звучало.

Чи не дивно? Якщо навіть уявити, що, наприклад, Фірташ робив таку пропозицію Газпрому до 1 січня 2009 року, то не на вушко ж Міллеру (і за умови, аби той за жодних обставин не озвучував цього представникам Нафтогазу?). Цінність для Газпрому такої пропозиції полягала б, навпаки, у тому, аби швидше донести її до відома керівників Нафтогазу й Тимошенко. Ось, мовляв, бачите, у нас є краща пропозиція від ваших конкурентів, але ми все рівно плануємо працювати без посередника. Проте жодного слова з приводу такої пропозиції Фірташа від керівників Нафтогазу та прем’єр-міністра Тимошенко з грудня 2008 до 19 січня 2009 року ми не чули. Хоча якби така інформація була в пані Тимошенко, то можна було б не сумніватися, що в ті перші дні 2009-го ми на додачу до всього сказаного почули б ще дуже багато цікавих висловлювань на адресу Дмитра Фірташа.

Купуйте в нас, бо ми пропонуємо гірші умови?

Наші, та й російські, політики й можновладці вважають пересічних громадян своїх країн бидлом, біомасою та ідіотами… Таким їх ставленням до людей уже нікого не здивуєш. Але забавно, коли ідіотами вони фактично намагаються обізвати одне одного.

Замислимось над суттю твердження про 285 доларів. Нас хочуть переконати, що Фірташ – Бойко, бажаючи зберегти «РосУкрЕнерго» як посередника в поставці російського газу в Україну, пропонували купувати газ у Газпрому за 285 доларів за тисячу кубів. Це при тому, що Нафтогаз, нагадаю, за підсумками 2009 року, навіть за середньорічної ціни у 233 долари був у стані фактичного банкрутства.

Цікаво, а кому б в Україні у разі підписання такого контракту Фірташ зміг цей газ запропонувати? Підприємствам Ахметова, Пінчука, Коломойського, Ярославського, чи, може, бюджетним установам, які повністю залежать від уряду? Кому?

Уявімо, що Газпром пристав на цю пропозицію свого дочірнього підприємства. Яким би чином це допомогло Газпрому домовлятися з Нафтогазом з приводу транзиту газу по Україні? Як і кому вдалось би вплинути на прем’єр-міністра Тимошенко, аби вона погодилася на збереження «РосУкрЕнерго» як посередника, котрий, до того ж, постачатиме газ в Україну по 285 доларів? Це при тому що без такого посередника Газпром пропонував газ Нафтогазу за 235 доларів.

Хтось собі уявляє цю фантасмагоричну картину?

Нас намагаються переконати, що Фірташ та Бойко повні ідіоти, які озвучували пропозицію Газпрому, яку в принципі неможливо було реалізувати. Цих двох можна вважати великими б’яками, корупціонерами, ким завгодно, але позиціонувати їх як повних бовдурів, навряд чи варто.

Очевидно, що нам підсунули відверту ахінею, навіть не замислюючись, наскільки неправдивою і нелогічною вона виглядає.

Нагадаю свою думку, висловлену на початку першої частини цієї статті.

Ми живемо в часи, коли не важливо, наскільки правдивим є те чи інше твердження. Важливо – скільки людей та коштів буде витрачено, аби відверту брехню перетворити в суспільній свідомості на беззаперечний факт.

Отже, можу впевнено стверджувати, що Фірташ, бажаючи зберегти «РосУкрЕнерго» як посередника міг пропонувати лише схеми, за якими газ для України буде дешевший і аж ніяк не дорожчий. По-перше, це зберігало для Газпрому цю структуру як інструмент різноманітних не дуже прозорих схем постачання газу в центральноєвропейські країни. При тому що (з урахуванням тих методів роботи, які сповідує Газпром), викинувши зі схеми «РосУкрЕнерго», він все рівно потребував би такої структурі.

По-друге, якби ціна була нижчою щонайменше на 10-15 доларів від тієї, яку Газпром пропонував Нафтогазу при прямих поставках, тоді теоретично, це посилювало б для самого Фірташа та його лобістів в Україні аргументи на користь збереження «РосУкрЕнерго» як посередника та для тиску на Тимошенко, аби вона погодилася на це.

У такому контексті пропозиції пана Фірташа могли справді заважати укладанню прямих угод між Газпромом та Нафтогазом, враховуючи рішучій настрій на викидання з ринку «РосУкрЕнерго» з українського боку, особливо якщо мати на увазі рішучість пані Тимошенко. Більш імовірним виглядає те, що Фірташ, справді, міг заважати вести переговори та своїми діями впливав на підвищення ціни для Нафтогазу, але це відбувалось тому, що керівники Газпрому могли казати: «Або ми торгуємо через посередника, або напряму – але ціна буде дорожча».

У зв’язку з цим виникає питання, чому ж була запущена ця відверта деза? Зрозуміло, що підписані газові угоди, враховуючи вирішення на рівні Тимошенко – Путіна долі газу «РосУкрЕнерго», передбачали остаточне знищення цієї структури. А отже, потрібно було максимально дискредитувати осіб, котрі з нею асоціювалися. При цьому Фірташ змушений був мовчати та не заперечувати брехню на свою адресу з боку російських можновладців, аби не накликати на свою голову ще більшого лиха. Як відомо, пан Фірташ після січневих угод і так перетворився на особу вельми небажану в Росії. До того ж, відмовчуючись, він розраховував через власних лобістів у Москві все ж таки повернути прихильність до себе та своїх українських партнерів з боку головного керманича Росії.

Як показали подальші події, це йому певною мірою вдалося, щоправда, лише після поразки Юлії Тимошенко на президентських виборах.

Що об’єднує Ющенка з Фірташем

Бютівці намагаються переконати громадян, що саме з вини Фірташа, ну, звісно, і Ющенка, було зірвано підписання газових угод у Москві 31 грудня 2008 року, а тому пізніше підписали погані газові угоди. Відкинемо в цьому випадку неодноразові твердження самої Тимошенко – що вона підписала гарні угоди для України. Визнаємо те, що є очевидним фактом, – газові угоди просто жахливі.

Що ж ми в цьому разі побачимо?

Умови купівлі газу, проти яких виступав Президент Ющенко, передбачали середньорічну ціну в 235 доларів за тисячу кубів (беремо не 250 доларів, а кращий варіант, який начебто неофіційно озвучувався Нафтогазу Газпромом). І саме цей «добрий» варіант, як нас переконують у Тимошенко, мав підписати Нафтогаз, якби не заважали Ющенко й Фірташ.

Саме вони є тими злодіями, котрі призвели до того, що Тимошенко була змушена погодитися на погані умови Росії. Але якщо ще раз згадати, якою за підсумками 2009 року була середньорічна ціна газу в результаті газових угод Тимошенко, то виявиться, що вона становила 233 долари. Тобто жахливі газові угоди призвели до тієї ж середньорічної ціни, проти якої категорично виступав Ющенко напередодні 2009 року. Саме ця ціна, навіть трохи нижча, довела Нафтогаз фактично до банкрутства, але це та сама ціна, з якою, як нам стверджують, погоджувалася Тимошенко.

Нас намагаються переконати, що це Ющенко винний у ганебних газових угодах, підписаних керівництвом Нафтогазу під тиском прем’єр-міністра Тимошенко. Мовляв, все було би добре, якщо би був підписаний контракт лише на постачання газу на 2009 рік. А потім підписали би кращий. Хоча незрозуміло, з якого дива Газпром погоджувався би наприкінці вже 2009 року підписувати контракт на постачання газу на кращих умовах? Навіть при заповнених вщент українських газових сховищах та можливостях Нафтогазу розгорнути ГТС та здійснювати транспортування газу в реверсному режимі Газпром розпочав газову війну з Україною. При цьому він ніс щоденні збитки, які вимірювались сотнями мільйонів доларів.

Так от цікаво, які такі причини могли примусити Путіна та Газпром піти в 2009 році на поступки Нафтогазу в питаннях постачання газу в 2010 році? Які у керівництва України та Нафтогазу мали з’явитись додаткові можливості в 2009 році (це напередодні президентських виборів), щоби протистояти тиску з боку російських можновладців? Очевидно, що таких додаткових можливостей не було, а тому захищати національні інтереси можна і потрібно було саме наприкінці 2008р – початку 2009р. Бо таких сприятливих умов для цього Україна не мала всі роки незалежності.

При цьому доцільно звернути увагу, що ціна тисячу кубів в 235 доларів в 2009 році для України вже була фактично середньоєвропейською. Якщо мати на увазі ті переваги в якості споживача, які мав Нафтогаз для Газпрому з точки зору обсягів та умов та витрат на постачання газу. Так за даними Газпрому, які він наводить в своєму довіднику «Газпром в цифрах у 2006—2010 рр», середня ціна реалізації газу країнам далекого зарубіжжя в 2009 році склала 246,4 долара за тисячу кубів (за виключенням експортного мита, ставка 30 відсотків від митної вартості).

До речі, ще більша радість за газові угоди Тимошенко може охопити, коли з довідника Газпрому дізнаєшся, яка була середня ціна реалізації газу країнам далекого зарубіжжя в 2010 році. Вона (за виключенням експортного мита) становила 243,5 долара США. Тобто з митом ця ціна була десь в межах 317 доларів.

При цьому, виходячи з даних Держкомстату України, можна зробити висновок, що Нафтогаз з урахуванням зменшення на 100 доларів, які зараховуються в рахунок майбутньої оренди ЧФ Росії, сплатив в 2010 році з травня по грудень (після застосування зменшення в 100 доларів) в середньому 246 долара за тисячу кубів. Тобто повна середня ціна тисячі кубів газу обійшлась Україні в 2010 році (з травня по грудень) в 346 доларів.

Але повернемось знову до «винуватого» Президента Ющенка.

Так в чому винні Ющенко і, як нас намагаються переконати, Фірташ, який нібито зривав газові угоди напередодні 2009 року? У тому що завадили домовленостям Тимошенко й Путіна щодо умов газопостачання в Україну у 2009 році, які неминуче вели Нафтогаз до банкрутства?

Будемо вважати це питання риторичним, бо впевнений – усе робилося значно підступніше й аморальніше. Домовленості Тимошенко з паном Путіним виходили далеко за межі суто газових питань…

Постать Фірташа як учасника непрозорих корупційних схем Газпрому виглядає далеко не позитивною. Але при цьому необхідно відокремлювати звинувачення на його адресу, котрі мають за собою підстави, від тих, що відверто неправдиві. І це важливо не для того, щоби зробити пана Фірташа «білим та пухнастим», а щоб зрозуміти, навіщо на нього намагаються повісити чужі гріхи. Бо роблять це не «просто так». За цим стоять не дуже гарні речі, які намагаються приховати.

Борис Кушнірук, Українська правда